"Чорнобильська зона - моє призначення" - письменник Маркіян Камиш

11

Чорнобиль — це частина мене, а я — частина його. Я просто не можу інакше. І моя історія дуже проста: Зона — моє призначення. В світі циніків і натовпі постмодерністів мені приємно в таке вірити. Відчувати, що я, як письменник — просто антенка, яка ретранслює Зону в світ.

 

А ще я люблю шукати брід при температурі +2С. Тоді не відчуваєш ніг, і коли занурюєшся по шию — тіла ніби взагалі не існує, тільки голова стирчить над водою. А як броду нема і провалюєшся весь — на мить зникаєш зовсім.

По наївному милим. Хлопцю, який зголосився бути моїм провідником, я сказав, що вдягну камуфльовані кросівки. Сталкери у 2010 ще думали, що це важливо. Але в мене були тільки старі, яскраво‐помаранчеві. Закамуфлював яскраві плями на них чорним маркером. Фотоапарата в мене теж не було, тільки сканер. Відсканував один кросівок і відправив провіднику поцікавитись, чи достатньо замаскований оранжевий замш. Ще на підході до колючки порізав руку, розпанахав її біля вени гостряком від рами дешевого китайського рюкзака, в якому наприкінці походу відірвалася лямка. Я був дуже смішний.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Взялися за правильне написання назви Чорнобиля

У мене досі десь лежить старий вінчестер, де лишилися фото 2010‐2013, з пафосним лицем і сигаретою в зубах на фоні старої труби ЧАЕС в ніч супермісяця прямо над ним, моїми довгими патлами на фоні знаку "село Карпилівка" (село у прикордонні Зони, початок популярного сталкерського маршруту. - Gazeta.ua), нелегальним сплавом човні по річці Уж і з купою іншої дурні, яку ми там творили, не знаючи берега.

Минулої весни забився в хату в селі Бовище, там в шафі захована ціла валіза доаварійних фото, а перед домом — стоїть опудало з такою косою, якою всіх нас одного дня забере смерть. Потім ще якось літом хропів, згорнувшись калачиком, під колонадою ДК "Енергетик" на центральній площі Прип'яті, поки художник Гамлет Зінківський малював на стіні.

 

У жовтні зайшов за колючий дріт, переночував, але передумав йти в Прип'ять з іншими і сам повернувся назад. Тоді у копитних якраз гони були, і вони кричали як різані, але пам'ятаю, тільки перейшов кордон Зони, міст через ріку — все стихло, і мене забрало царство людей.

Більше нічого не можу згадати. Зона щось робить з пам'яттю, лишаючи мені тільки слайди обрамлені в папір, точно старі слайди закинутих прип'ятських шкіл, які знаходять на підвіконнях туристи. Все інше — просто осідає, збирається на кінчиках пальців, як смола — і потім це кортить виписати. Зона нікого не відпускає до кінця. Я знаю людину, яка вийшла з теми років на 12, але потім — все одно повернулася. Зона — магніт, Великий Атрактор і всі ми просто камінці, які бовтихаються на її орбіті.

Розмірено і неспішно. Вилазили ходити широкими проспектами на світанку, а вдень — витягали дивани на дах і відлежувалися на них, як тюлені. Тягнули прохолодні напої через салатові трубочки, слухали техно і за розмовами десь внизу, з сусіднього мікрорайону, намагались встановити, хто це там лазить: міліція, чи такі як ми само сталкери.

Частенько напивалися і голосно вмикали Crystal Method, Arctic Monkeys і The Doors. На всю міць портативних колонок. Одного разу серед глухої ночі зустріли в центрі Прип'яті двох нелегалів, які попросили павербанк. Я вирішив відвести їх до нас в хату. Я був такий п'яний, що вперше за багато років не міг знайти в Прип'яті дорогу назад, заблукавши в кущах. Тоді один з хлопців вдягнув на голову кіпу і зі словами "сейчас я тебе помогу" дістав з кишені великий католицький хрест, підійняв його високо над головою, прокладаючи мені шлях, розганяючи ніч. Я в бога не вірю, але потрібний під'їзд тоді відразу знайшов.

Я не вирішував. Думаю, Зона — не для галасливих сталкерських куп і гучних гулянок. Вона не для того, аби люди збивалися до людей. Вона навпаки. Це вічна історія про переродження. Про втечу з племені для трансформації героя на самоті з собою, у розмові з птахами і деревами ти народжуєшся новий, стираючи себе попереднього. Зона воскрешає, збирає докупи в етапи неспромог і життєвого пату. Знов і знов.

У 2014 році повів одного свого друга на об'єкт "Чорнобиль‐2" вперше. Ми форсували річку на надувному човні, довго брели по коліна в болоті і нас до смерті заїдала мошкара. Ми забралися на радіолокаційну станцію "Дуга" і з неї він побачив градирню (споруда для охолодження ядерного реактора. - Gazeta.ua) п'ятого блоку ЧАЕС. Спитав, що там? Підвів його прямо до реакторного цеху і раптом нас погнали собаки. Забігли всередину, а вони ще пів години гасали навколо блоку. Так от, ми тоді думали, що собаки — це небезпека.

Навіть всередині блоку майже не вмикали світло і так‐сяк пробралися до якоїсь глибоченної бетонної ями. Він технарь і сказав, що це яма, в якій і планували робити ту саму ядерну реакцію. Не знаю, чи правда це, але добре, що блок недобудований.

Було так темно, що я навіть друга поряд не бачив. Тільки чув, як його слова вилітають на мене звідкілясь з темряви. Він говорив, що це нереально круто і пригода, про яку мріють десятки тисяч людей у всьому світі, а я сидів і думав: "Погано, водяри майже не лишилось". Потім потягнув його на дах того блока і у передсвітанку, на передостанньому прольоті ми лавірували над проваллями в повній темряві і не могли собі навіть підсвітити. Звалитися було раз плюнути. Тоді, мабуть, це і була небезпека.

Найбільше за все мені подобалося на даху п'ятого енергоблоку, коли ще була стара труба (труба 4‐го блоку ЧАЕС, символ катастрофи, який формував силует старого блоку до насування нового укриття. - Gazeta.ua). Тоді сонце на заході падало прямо в отвір тієї труби.

А друг і досі нелегалить. Сходив уже разів 30, до речі.

Не можна нести туди справи з "великої землі". Не можна вишукувати 3G у Прип'яті і кинутих селах аби перевірити свій робочий email. Ми залишаємо суєту для брудних, сірих, велелюдних міст, а Зоні — настіж розпахуємо душі. Для цього краще почитати мою "Оформляндію". Хоча стоп... там теж без конкретних порад. Зона — це океан. В нього занурюються спонтанно, без підготовки.

Чарівні рими закинутого світу. Торік в листопаді довго ходив північно‐західною Зоною. Суцільний океан лісу і ані душі кілометрів на 10 у кожен бік. Тільки архіпелаг закинутих лісництв. Стояв туман і я підійнявся на закинуту лісничу вежу. Землі звідти не видно, тільки згусле молоко пізньої осені. На вершині вежі знайшов закинуте пташине гніздо. Спустився і довго, кілометрів 15, йшов до наступного лісництва аби заночувати біля буржуйки. Прийшов і вранці підійнявся на нову вежу. Внизу було таке саме молоко, а на вершині вежі — таке саме гніздо.

 

Місяць тому йшов через 800‐метровий тунель біля радару "Чорнобиль‐2" і одну з десятків бічних дверей того тунелю хтось давно пробував вибити з ноги. Крізь дірку від ноги на підлогу тунелю падав такий м'ясистий, вагомий уламок світла. Потім почалася міліцейська облава. Ми втекли.

Часто заходив в Зону в одному й тому самому місці. На дорозі між двома селами лежала стара, доаварійна коляска. Постійно, проходячи повз десятки разів, трохи пересував ту коляску, сантиметрів на 20. Потім якось йшов і коляски не стало. Я постійно про неї думаю і все не можу того забути. Повернувся тоді з Зони і 2 дні не міг заспокоїтись. Ходив взад‐вперед і думав, де ж тепер та коляска? Як я тепер без неї? Як завершити ритуал? Ніби дурниця, але показова. Коли ходиш постійно, помічаєш мікроскопічні зміни, але для гостя, який приїхав у 2010-му і повернувся у 2019-му — Зона змінилася мало.