"Чоловік з одного пекла потрапив в інше" – дружина захисника Азовсталі

Ми з сином намалювали плакат на підтримку Маріуполя. Вийти кудись я не могла через обстріли, - розповідає Наталя. - Плакат опублікувала у соцмережах. Допис виявився віральним. Люди брали фото мого сина у погребі з плакатом собі на аватари. Серед них було багато родичів наших захисників. Ми почали одне одного ідентифікувати, спілкуватися. Почалася потужна хвиля єднання. Потім разом вийшли до посольства Туреччини невеликою групою, потім на Майдан. Була ланцюгова реакція. Знайшлися майже всі рідні. Нас понад 3500 у групі.

Любов до чоловіка. Бажання допомогти йому і всім його побратимам. Наснаги дає усвідомлення того, що можу бути корисною. Люди бажають нам добра. Ми виступаємо єдиним фронтом. Певно звідси ще сила є. Йде величезна підтримка.

Сьогодні десь до початку четвертої ночі відповідала на повідомлення рідних, які мені написали. Дуже багато повідомлень, багато дзвінків. Одне повідомлення вразило. У дівчини дуже схожа історія на мою. Теж її чоловік востаннє виходив на зв'язок 17 травня. Його звати також Богдан. Вона прислала мені фото. Наші Богдани схожі. І вона знайшла відео, де великий відеоряд з нашими захисниками. На одному фрагменті видно ліву частину чола. Вона каже, що ймовірно, то її чоловік. А я дивлюся і на мого чоловіка теж схожий. Я тричі переглянула відео і момент, де це чоло з'являється, певно, разів сім продивилася. Іноді як є час, то переглядаю всі телеграм-групи, може, є десь відео і з ним. Але поки що не бачила на жодному.

Я пам'ятаю, як ми тільки починали свою боротьбу за наших хлопців, то писали звернення на п'ять посольств. Далі писали Реджепу Ердогану. Цей лист передали через його радника. Потім зверталися до різних представників владних структур. Зараз готуємо лист до Червоного Хреста. Пишемо постійно, уже збилися ліку цим листам.

Так, всі. Якщо раніше говорили про прогалину у комунікаціях, то зараз нам відкривають двері, вислуховують. З іншого боку - масштаб цього горя величезний. Це нагадує мені ситуацію, коли людина довго хворіє і рідні чекають найгіршого, але завжди не готові. До цього не можна бути готовим. Так само і війна. Всі знали, хто наш сусід. Що це ворожа до нас країна. Всі знали, що вони збирають війська. Але в цій ситуації скільки не готувалися, а виявилися неготові.

Треба дуже оперативно зараз взаємодіяти. У нас зранку до ночі зараз зустрічі. Серед ночі відписую на повідомлення. Постійні дзвінки.

Нас скрізь чують. Але тиск дуже великий. З іншого боку - нема коли горювати, нема коли плакати. Уже ми пройшли межу і життя, і смерті. А за нею місця сльозам не лишилося. Уже не важливо, що ти робиш і які методи - головне результат.

Яким дивом наші воїни вижили на Азовсталі. Я кажу, що напевно мій чоловік живий, бо спрацювали невидимі нитки, за які тягнули лідери країн, молитви працюють. В одному з повідомлень чоловік мені написав: "Наталко, сьогодні прилетіла балістична ракета, впала майже в мене біля ніг і не розірвалася. Дякую. Це твоя любов". Але вони з одного пекла потрапили в інше. На жаль, зараз нічого мені невідомо про чоловіка. Він вийшов на зв'язок перед виходом із заводу. Казав, що їх везтимуть до в'язниці на підконтрольній окупантам території. Але чи вони туди доїхали? Чи вони досі там?

Потім подзвонили представники червоного Хреста, що зафіксували його вихід з Азовсталі.

Я завжди ділю відчуття мозку і серця. Мені не раз казали: "Наталко, без шансів. Твій чоловік на 99,9 відсотків загинув". Таке було на початку квітня. Один зі знайомих Богданового побратима написав, що впала величезна бомба, де хлопці знаходилися, і швидше вже все. А за два тижні Богдан вийшов на зв'язок. У мене ноги підкосилися. Бо мозок розуміє, що шансів нема після кластерних, фосфорних бомб, протибункерних важких бомб. А серце знає, що живий. Це не можна пояснити. А зараз їх не показують. Якби все було гаразд, то Росія б уже трубила, які там гарні умови, допускали б міжнародні інституції, було б багато відео. Вочевидь, що там все погано, якщо наші не виходять на зв'язок і немає достовірної інформації.

Вперше за війну заплакала 19 квітня. Пішла отримувати свідоцтво про шлюб. 17-го квітня ми одружилися дистанційно. Він був на Азовсталі, а я в погребі в Києві. У РАЦСі мене вразила бюрократична процедура. Їм треба був оригінал акту з військової частини. А як його вивезти з Маріуполя? Дівчата мені пояснювали: ну, хай передадуть в Запоріжжя чи інше не окуповане місто. Кажу: "Вибачайте, але юрист, яка готувала документи, за день до нашого шлюбу втратила чоловіка. Впав снаряд. Загинуло багато людей і її чоловік серед них. Я боюся її зайвий раз турбувати. Хоча вона знайшла в собі сили, підготувала всі документи, прислала вам з офіційної пошти командування сканкопію. А як вона має передати оригінал?". Я просто тоді розплакалася від нерозуміння людей, які жахи відбуваються.

Ще плакала, коли полетіли в Туреччину. Наших хлопців ще не випустили із заводу, але вони виходили на зв'язок і розказували, що коїться. Чоловік писав, що проти них застосовували такі напалми, від яких люди згорають до кісток. За раз він так втратив 70 побратимів. Описав це словом "апокаліпсис". І я розуміла, що в мене єдиний шанс достукатися до лідера впливової країни. Ридала, коли запустили відеоряд з фото пекла Азовсталі. На двох брифінгах виплакала все. Ми боремося за наших чоловіків так як і вони за нас.

Він звичайний хлопець. Дуже скромний. Має багато-багато умінь. Гарно володіє футбольним фристайлом. Закінчив футбольну школу. Грає на баяні. Чудово співає. Мав навіть свій канал на ютубі про важку атлетику. Але не любить увагу аудиторії.

Богдан завжди казав, що треба зміцнювати дух: "Нічого не бійся. В епіцентрі урагану найбезпечніше. Що ще гіршого може трапитися від поранення, безсилля, смерті?".

Ми ставили собі мету - читати не менше 100 книжок на рік. А історія описує випадки, як росіяни поводилися з різними народами. Але усвідомлення того, яким є обличчя ворога у нас було. Може світ ще не до кінця усвідомлював все.

Ми звикли писати один одному повідомлення. У мене є вся історія переписки. Якось перечитувала. Вбила у пошуковик слово "скупчення військ". І мені випали повідомлення, де такі є словосполучення. Рік тому у березні проходили російські навчання на кордоні, вони стягували туди сили. І ми це обговорювали. Посміялися, бо мали плани на рік. Пишу: "Не потрібна ця війна. Давай думати про хороше. Щоб вона не почалася". А тепер було усвідомлення, що будь-якої миті почнеться війна. Всередині лютого я сіла в поїзд і поїхала до Богдана у Маріуполь. Мама мене дуже зупиняла, бо боялася. Я спитала в Богдана, коли краще приїхати. І він сказав, що найкращий момент зараз. І вже тоді була надзвичайна активність з боку окупованих територій. Він каже: "Чуєш вибухи?" А на околицях було зарево. Посадив мене у поїзд, обійняв міцно. Сказав: "Коли ж ми ж знову побачимось?".

Тато був військовим. Завжди хотів сина. А я третя дочка в сім'ї. Тому тато дав мені таку закалку і гарт, як для хлопця. В якийсь момент захотіла допомагати фронту. Але працювати не через фонди, а напряму. У знайомого попросила контакти підрозділів, яким, можливо, треба допомога. Один з номерів був мого Богдана. Я йому написала, які мають потреби. Він дуже здивувався. Відповів: "Як це тендітна дівчина буде допомагати?" Попросив прислати йому якусь книжку, ручки і олівці. Збирався писати книгу. Я не хотіла слати щось із домашньої бібліотеки. І купила в книгарні Масіма Талеба "Антикрихкість". І ще солодощі - горіхи з родзинками. Це було три з половиною роки тому. Він сфотографувався з книгою і прислав фото. З того почалося наше спілкування. Щось дізнавався про мене. Хотів вчити англійську. Я запропонувала допомогу. Сказав, що теж має бути чимось корисним мені. Я на той час була дуже квола. Лікарі забороняли підіймати понад 3 кілограми. Попросила, щоб допоміг стати сильнішою. "Тобі треба штанга", говорить. Я дуже здивувалася. Але так почався мій шлях сили разом з ним. З трьох кілограмів я почала піднімати 116,5. Ми почали дружити, а потім дружба переросла в кохання. Богдан завжди вражав мене своїми вчинками, підходами, подарунками. На свій день народження запропонував одружитися.

Ні, і готова не була. Нам папери не були важливі. Головне почуття і дане слово. Як він сказав, то так і буде. Я в цьому впевнена. Для мене було несподіванкою, що захотів офіційно все оформити.

Так. Ми з чоловіком багато читаємо. Але більшість часу дистанційно проводимо, то читаємо разом ту саму книжку. Я купую два примірники. Або ж він так робить. Одну книжку шле мені, а іншу собі залишає. У книгарні "Наш формат" нас добре знають, бо по два примірники беремо завжди. А потім обговорюємо. Уже зібрали бібліотеку.

Наскільки я розумію, було кілька точок доступу до інтернету. Не з усіх позицій мали до них вихід. У чоловіка була саме така позиція. Його час від часу відпускали, аби подзвонив. Якщо приєднувалося багато людей, то зв'язок зникав. Хлопці домовлялися між собою. Був великий ризик добратися до позиції з інтернетом. Часто йому казала, якщо ризикуєш собою аби тільки дати звістку, що живий, то краще сиди в безпеці. Якийсь час передавав інформацію через побратима: "Норм, живий-здоровий".

Не було думок, що таке може статися. Маріуполь уже відбивали. Це вже фактично була друга столиця Донбасу. Ми не вірили, що буде так жортско і що Маріуполь перетворять на Алеппо.

Майже не сплю. Вже коли від безсилля провалююся в сон на дві-три години, потім прокидаюся і не можу спати. Чоловік сниться постійно.

Тривожний він збирав на війну. Там були всі необхідні речі. А в полон брав спокійний рюкзак. Загубив банківські картки. Писав, щоб заблокувала його рахунки. Щоб ніхто не скористався. Але він зберіг два підручники. Їх і взяв з собою. Один підручник з англійської, а інший - з німецької. Тепер дуже шкодую. Було 10 хвилин на розмову. А я не встигла сказати, щоб не брав ті підручники. Бо скажуть, що він фашист.

Син став дорослішим за цей час. Ці дні майже його не бачу. Дякую, що маю двох сестер, які допомагають. На роботі пішли назустріч - начальник перебирає на себе багато чого, допомагає. Але дистанційно продовжувала працювати. Тільки коли їздила у Туреччину, тоді покидала Київ.

Мені дуже не вистачає тренувань з важкої атлетики. Зали біля дому зачинені. А кудись їхати нема часу. Треба буде надолужувати, бо чоловік повернеться і спитає, чому я не в формі.

Разом з чоловіком. Це мала бути моя перша відпустка за останні три роки. Він ніколи не був за кордоном і ми хотіли поїхати разом. Можливо, в Німеччину. У мене був тиждень відрядження і я йому слала фото і відео. Країна йому дуже сподобалася.

Або ж мандрували б Україною. Поїздка з наметами. У нього теж така мрія є.

А я мрію про його повернення додому. У мене було три надзвичайно рідні людини. Тато помер минулого року. Син і чоловік - мої кити, на яких опираюся. Дуже хочу, щоб з ними все було гаразд. Щоб настав мир.