- Ковбасу везу домашню, котлетки, буженінку, торти, цукерки. Ніч не спала — готувала. Не бачила дитини п'ять місяців, - каже 48-річна Олена Дворецька.
49-річчя їде святкувати з донькою. Молодший лейтенант Збройних сил 24-річна Вікторія Дворецька служить заступником командира роти вогневої підтримки у 24-му штурмовому батальйоні "Айдар". Воює в ньому з травня 2014 року. У червні 2015-го демобілізувалася. У квітні торік пішла до ЗСУ на контракт вже як офіцер. Вікторія - перша в Україні жінка-офіцер із бойовою спеціальністю "командир механізованих підрозділів".
– Раніше навідувалась додому раз на місяць-два. Як стала командиром - рідше. Я вже б давно до неї приїхала, але вона не пускала. Казала, не можна, - говорить матір.
Потяг №126 "Київ-Костянтинівка" до травня 2014-го курсував до Луганська і мав фірмову назву "Лугань". Нині про колишній маршрут ніщо не нагадує.
- Вам не страшно в зону бойових дій їхати? - запитуємо.
- А чого мені боятися? Дитина моя воює, а мені страшно?
Напроти Олени в купе слухає розмову жінка. Вірі, на вигляд, років 55. Має темне волосся і рожевий манікюр. Їде до міста Курахове на Донеччині.
- Я от дочки. Ничего, что по-русски? Одна в Москве живет с тех пор, как война. Другая — в Киеве, полгода с ней не общались — разошлись во взглядах. В Донецке квартира трехкомнатная разбомлена, - каже.
Віра - родом із Росії. В Україні живе 30 років.
- 22 года была учителем биологии и химии, из них 10 лет — директором. У нас в школе все на русском было, только документы заставляли вести на украинском. А сейчас — и преподавать, принудительно, - говорить.
Олена пропонує Вірі бутерброд — та дістає свій.
За вікном — мінус 10. У купе — спека. На ніч лишаємо двері відчинені.
О 8.10 потяг прибуває до Костянтинівки. Нині це найближче до Донецька місто, куди можна дістатися поїздом.
Прямуємо до автовокзалу — через дорогу від залізничного. На маршрутці дві таблички: "Торецк — Мариуполь" і "Дзержинск — Мариуполь" зі ще недекомунізованою назвою міста. В мікроавтобусі звучить заслужений артист Росії Денис Майданов.
Відразу за межею Костянтинівки стоїть блок-пост. Автобус зупиняють поліцейські в амуніції і з автоматами. Відправляють на стоянку.
– Пару человек на проверку, – говорить один із них.
Вказує на двох чоловіків. Вони мовчки йдуть за поліцейським. За п'ять хвилин один повертається до маршрутки.
– А где второй? — запитує водій.
– Еще проверяют.
Хвилин за 20 люди в маршрутці починають нервувати.
– Что там такое, парни? — гукає водій до поліцейського. - Уже три автобуса проехало. У меня щас люди выходить начнут. Я так ничего не заработаю. Мне что, без него уезжать?
За кілька хвилин хлопець повертається. Автобус рушає.
- И зачем было переименовывать? Красивое же название было — Красноармейск, - каже жінка у сірому пуховику, коли проїжджаємо Покровськ.
95 км до Курахового долаємо за 2 год. На автостанції багато військових. Оголошення роблять російською мовою, але вже з декомунізованими назвами населених пунктів.
Чекаємо Вікторію на заправці за 200 м від автостанції. Заїжджає світло-сірий позашляховик Mitsubishi Pajero, заліплений брудом і снігом. Із водійських дверей виходить дівчина у зимових камуфляжних штанях, оливковому флісовому светрі та арафатці. З правого боку видно кобуру з пістолетом. У руках тримає букет у папері пісочного кольору. Біжить до матері. Міцно стискають одна одну в обіймах.
– Ну чого ти? - каже Вікторія. Витирає матері сльози. Цілує, дарує квіти. – Ой, ну ще в день народження ти не плакала. Сідай в машину, поїдемо бліндаж покажу. Сапьор, забирай сумки, - каже солдату, що приїхав із нею.
Той швидко вантажить багаж в авто. Вікторія обходить машину, стукає черевиком по підкрилках, сідає за кермо.
– Що ти там гупала?
– Снігу поналипало, а зараз вдарив мороз - замерзло, не можна відбити. Вчора пробували кип'ятком відливать, не помогло, – говорить Вікторія.
Матір гладить її по обличчю, поправляє волосся.
- Ти голодна? Давай ковбаси одламаю?
- У мене в машині завжди є шо поїсти, главне знайти. Будеш Баунті?
Минаємо знак "Донецьк 32 км".
– Це вже так близько Донецьк?
– Он за тими териконами - то вже не наше.
Зупиняємось у селі. Вікторія на матір одягає свій бронежилет. На ньому по ліву руку в чохлі висить ніж. Праворуч – аптечка з написом маркером "Дика".
На шляху до передової все частіше трапляються понівечені обстрілами будинки.
– Тут ніхто не живе?
– Повертаються потроху. Зараз сильних боїв немає. Он там, — показує на будинок скраю села, - господарі виїхали, зараз п'яниці живуть. Прилітає, а їм байдуже.
Виїжджаємо за село. Наближаємось до лісосмуги. Лише коли авто сповільнює хід, вдається розгледіти ретельно замаскований взводний опорний пункт.
На позиціях першою зустрічає руда кішка. Треться об ноги 61-річного бійця Леоніда Матвіїва із Калуша Івано-Франківської області. До війни працював слюсарем — ремонтував тепловози. Вдома його чекає дружина, двоє дочок, син і четверо внуків. У 2014-му Лео, так його тут звуть, не взяли до армії через військкомат, бо вже мав 58 років. Пізніше поїхав в "Айдар" із волонтерами і лишився. Служить із березня 2015-го.
- Багатенько тут наших загинуло, - говорить.
- Як воно, коли вами, дорослим досвідченим чоловіком, керує дівчина?
- Коли керує грамотно, то чому — ні? Вона і за командира роти колишнього тягнула лямку, і за нового, поки входить у курс справи. Все на її плечах.
У натопленому дровами бліндажі пахне деревиною і кавою. На мурованій пічці стоїть ще тепла турка. Під стелею — люстра з тканини, радянських часів. На стінах — дитячі малюнки. За дерев'яним столом — два 18-річні контрактники. Товариші кличуть їх жартома "падаванами" (учні джедаїв — лицарів-миротворців, персонажі фільму "Зоряні війни", - ред.).
Олена приносить із машини цукерки, м'ясну нарізку. Бійці, в першу чергу, беруться за котлети. П'ємо чай і йдемо до окремого бліндажа Вікторії.
– Не дуже прибрано, ви вже вибачайте.
Бліндаж освітлюють прикріплені до стелі світлодіодні різнокольорові стрічки. Працюють від акумулятора. Електроенергію від дизельного генератора подають лише вночі.
У "кімнаті" при вході ліворуч — буржуйка. Поруч — умивальник і велике дзеркало. Стоїть крем для обличчя, миючий засіб для посуду. На двоповерховому ліжку — коц і пухнатий довгий рожевий халат.
Вікторія сміється:
- Хлопці на День народження подарували. Кажуть, каву зранку в ньому питимеш біля бліндажика. Ще один подарунок, - бере на руки смугасту кішку.
Навпроти ліжка — вузький довгий стіл. На ньому ноутбук, велика тарілка з фруктами. Над столом — мапа.
– І не страшно тобі тут самій спати?
- Мама, тут купа бліндажів ще, рота стоїть.
– А це шо, рація?
– Ні, мама, це "тапік" називається (військово-польовий телефонний апарат, - ред.). У всіх протягнуті провода, отак нажимаєш - і говориш. У мене крутий, на кнопці. А в усіх крутити треба, як у кіно про Другу світову.
– А чому не радіозв'язок?
– У рацій обмежений радіус дії. Та й проти "тапіка" безсилі РЕБ (системи радіо-електронної боротьби, приглушують сигнал радіостанцій, - ред.).
Олена поправляє спальний мішок на ліжку.
– Боже, синтетика, не холодно? Давай я тобі матрац вишлю!
– Давай, мама, я буду отсюда на "Уралі" на ротацію їхать. У мене і так VIP-апартаменти. Майже, як кімната в общазі.
– Ну я, може, й гірше чекала.
Виходячи з бліндажа, Вікторія заглядає у вкрите пилом дзеркало. Воно — поруч із буржуйкою, витирати – марна справа, каже.
У Вікторії вихідний. Для побачення з матір'ю зарезервувала номер у курахівському готелі.
– Боже, Віка, ну нашо воно тобі, ти ж дєвочка. Я вже внуків хочу. А тобі війна дорожча від мами.
– Ой, ма. Хочеш, кота свого подарую?
- Не треба, в мене вже два є, - сміється.
Їдемо польовою дорогою. Авто потрапляє в перемет і грузне у снігу. Вікторія телефонує підлеглому. За 5 хв рятувати нас зі снігу приїздить боєць на "Уралі". Витягає позашляховик.
- Віка посадила мене із букетом у джип, вділа бронік і обвозила по всій війні, - говорить Олена телефоном. - Завтра рано вже їду додому.
3 
79692
Коментарі