Жінка, яка пішла

Вони — пара. Випадково з ними зіштовхнулася у справах.

Вона — прекрасна. Трохи рудувате розкішне волосся. Темно-зелені очі. Порцелянова шкіра. Тонкі зап'ястя рук. Висока, струнка, ніжна.

Він — звичайний. Трохи сутулий, довге волосся, зачесане назад, невиразні риси обличчя, тьмяні очі.

Він не дає їй говорити — вона з ним прийшла за компанію. Але я під час розмови з ним чомусь ловлю її погляд.

Він — нудний, нецікавий, заморочений, прискіпливий. Робить їй зауваження:

— Ну, помовч, я ж розмовляю.

І роздратовано питає:

— Так ми тебе будемо слухати чи мені можна говорити? Можна? Тоді дякую.

Вона певний час мовчить. Потім я м'яко уточнюю те, чого він не може пояснити. Видно, що вона в курсі справ. Видно, що йому це не подобається.

Вона знову поривається щось пояснити. Але він смикається, і жінка мовчки дістає з сумки ноутбука, відкриває і без слів підсовує чоловікові.

Той оживає, впевнено артикулює. А мені здається, що я присутня при якійсь непристойній сцені. Мені соромно. За його нехтування її присутністю. І за неї — ту, яка опускає очі й мовчить. Вона дуже намагається грати відведену роль. І їй ніяково, що виходить погано.

На прощання жінка махає мені рукою, прямо дивиться своїми глибокими очима. Здається, ми розуміємо одна одну. Мені хочеться прокричати вслід:

— Біжи від нього! Біжи, не озираючись! Біжи, бо зачахнеш!

Але я мовчу.

Сьогодні ми зустрілися знову. Він був один. Вперше за весь час. Дивний, засмиканий, із наполоханими очима. Безпомічно озирався. Шукав когось очима. Я не втрималася й запитала про неї.

Скривився, як від наскрізного болю:

— Пішла. Сказала, що я монстр. Який же я монстр? Я ж її люблю. Мені з нею добре. Я не зможу без неї жити! — став шукати у мене підтримки.

Але й цього разу я промовчала. І мені трохи жаль, що я її більше не побачу.

×