Жіночий голос у слухавці запитав, коли я буду і звідки мене забрати. Перед цим я розмовляла з диспетчеркою таксі. Тому здивувалася, що треба ще раз все повторити, і трохи невдоволено сказала:
— Нехай водій мені зателефонує, і ми домовимося.
— Це я водій, — почула.
Олеся мене чекала біля виходу на Південному вокзалі. Допомогла покласти валізу в машину. І ми поїхали. Я вкотре перепросила за свій тон кілька хвилин тому.
— Не переживайте. Люди часто дивуються, що я працюю в таксі, — відповіла жінка.
Далі розказала, що любить дорогу і свою роботу. Таксі — це її основний заробіток. Має 32 роки і маленького сина. Через нього змушена працювати здебільшого ночами. Пасажири трапляються адекватні. П'яних не бере. Завжди сама дзвонить клієнту, щоб це визначити.
— А ще в моїй машині ми не розмовляємо про Донецьк. А то бачать мої номерні знаки — і починають, — додає.
Якийсь час мовчимо. Я першою порушую тишу. Не знаю, чи правильно роблю, але розповідаю про свої враження від довоєнного Донецька. Про людей, яких там зустріла. Про тих, хто звідти поїхав. І так — поки не під'їжджаємо до мого будинку. Олеся паркується й мовчить. Зненацька повертається до мене:
— Я 2010 року купила квартиру в Донецьку. До 2013-го робила ремонт. Облаштовувала так, як хотіла. Довго заробляла гроші, довго все придумувала, економила на всьому. Дуже хотіла, щоб нам з сином було зручно. А потім все кинула і поїхала. Тут орендую квартиру, заробляю гроші і нічого ні в кого не прошу. І раптом мені в моїй машині пасажири починають дорікати, що ми пустили у своє місто "русский мир". І що мені треба було там залишатися, а не їхати до Києва. У мене від такої справедливості темніє в очах. Я ходила на всі мітинги. Ми боронили своє місто, як могли. Я точно так можу сказати киянам: чому ви нас кинули? Коли переміг Майдан, у Донецьку нас почали вбивати.
Мовчимо деякий час. Вона їде далі — має наступне замовлення. Майже поруч із моїм будинком.
5 
1
Коментарі