– Я помітила, у нашій країні ­живуть багато росіян. Вони, що, ­загубилися? – питає мене 4-річна донька дорогою додому з дитячого садка. Нещодавно вона потрапила в реальний світ із нашої україномовної домашньої резервації. Такий висновок зробила, бо більшість дітей у групі розмовляють російською.

Поспіхом мугикаю щось доньці у відповідь, а сама ще довго міркую над змістом запитання. Згадую його, сидячи на прем'єрі одноактних балетів у Національній опері – "Петрушки" і "Жар-птиці" Ігоря Стравінського. В обох, окрім пристрасної й живої музики, – данина російській народній культурі та фольклору. Сцена майорить костюмами з народних гулянь: тут і купці, і ряжені, і ведмідь на прив'язі, і п'яний купчик, що цілує циганок. Ведмедя та п'яницю ­публіка вітає особливо жваво.

"Жар-птиця" ліричніша, та російського контексту й тут доволі. Чого вартий лишень весільний танець Івана-Царевича й Дівчини-Краси на тлі білокам'яного храму, що у фіналі здіймається над сценою.

Ведмедя та п'яницю публіка вітає особливо жваво

Зал вітає нові постановки стоячи – балети яскраві й перевірені часом. Обидва – "перлини російських сезонів" у Парижі початку минулого століття. Та й у Національній опері "Петрушку" в попередній редакції вже показували 11 років тому, а "Жар-птицю" – 23.

Затята київська театралка, що сидить поруч, від вистав у захваті. Засмучує її лише факт, що "чомусь ці танці дуже нагадують виступи ансамблю Вірського".

Дивлюсь – таки справді: хлопці в косоворотках і шароварах виробляють "голубці", "присядки" та "вихиляння".

– Жаль все-таки, що прем'єру "Казки про Царя Салтана" перенесли на осінь, – зітхає сусідка.

Мабуть, доведеться пояснити доньці, що це ми – загубилися.

×