"О Боже, какой мужчина!" увірвався в моє життя із запізненням і дуже несподівано. Із запізненням, бо радіо я не слухаю, ТБ не дивлюся. Тож цей хіт минулих років лишився поза моєю увагою. А несподівано, бо почула його від своєї 6-річної доньки. Дарина наспівувала, граючись із ляльками. Виявляється, виховательки в новому садочку люблять слухати радіо, що не вирізняється вишуканим музичним смаком.
Наступного дня я принесла в садок диск із дитячими українськими піснями. І попросила – ввічливо, але наполегливо – не привчати дітей до російської попси.
А потім було 23 лютого. Ті самі виховательки підготувалися до "свята" належно – купили всім хлопчикам подарунки. Кожна дівчинка мала обрати, кого вітатиме.
– Це ж російське свято, – спробувала заперечити Дарина.
Не знаю, які аргументи вона почула у відповідь, але їй таки довелося подарувати обраному хлопчику пачку пластиліну.
– Ти казала, ми йдемо в садочок для талановитих дітей. А тут навіть виховательки не знають, які свята українські, а які – російські, – сказала донька того дня.
Відповісти мені було нічого: садок – платний, при приватній гімназії, яка, якщо вірити сайту, створена для обдарованих і здібних дітей.
А вчора я почула від Дарини: "Я куплю себе новые грабли, с ними жить мне будет интересней". Подумала, може, й собі так зробити. Зрештою, змін у нашій країні найчастіше добивалися саме городнім приладдям – як не вилами, то косою.
1 
1
Коментарі
5