Іграшки з дитиною були від колиски, мало не з перших днів життя. За дохристиянських часів вважали, що брязкальця з камінчиками й кульками всередині, а також деркачі й фуркала, своїми звуками відлякують від дітей злі сили. Глиняні свищики у вигляді вершників, півників, оленів, баранців, цапків також мали захисну функцію. Вірили, що достатньо батькам свиснути в свистунець або заграти на сопілці на два-три тони й сказати "Нехай уроки-врочища перейдуть на того, хто їх послав" — й дитина одужувала.
Для малюка, що вчився ходити, робили каталки, возики, дзиґи. Для дворічних майстрували іграшки, що розвивають координацію рухів: повстяні м'ячі, дерев'яні шаблі, луки й стріли, вітряки й рухомі конструкції з дерева, так звані "ведмеді-ковалі". Із трьох років дітям давали бавитися грабельками й лопатками, маленькими скринями, дзбанками, макітерками, горнятками й тарілочками.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Жодного запису "Катрусиного кінозалу" не збереглося
— Пам'ятаю, грався кониками, зробленими з огірків, із жолудів і шишок, шаблями із гілочок, — розповідає етнограф Олексій Доля. — Із бузини робили свистунці. У селі Плішевець на Полтавщині, звідки я родом, один дід був. Пас із дітьми овець і робив їм усякі "замороки" — наші українські "кубики Рубіка". Народна іграшка розвивала дитину, давала простір фантазії. Через такі забавки маля пізнавало світ. Вони були теплі, затишні, неагресивні, як більшість сучасних конвеєрних іграшок. До того ж — зроблених зі шкідливих для здоров'я малюків матеріалів.
Глиняний іграшковий посуд традиційно робили діти майстрів. Таким чином вони вчилися ремеслу. Часто гончарі давали такий посуд на здачу при купівлі горщиків чи макітер. Тому майстри назвали іграшковий посуд "монетка".
Із глини ліпили фігурки "пань", "баришень", "кумів", вершників на конях, півників, котиків, зозульок. Глиняні іграшки виготовляли переважно дружини й діти гончарів. За сезон сім'я гончара виробляла кілька возів іграшок. На ярмарках та базарах вони користувалися попитом.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ляльку з "Катрусиного кінозалу" вкрали
Гуцули ліплять коників із сиру
"Їстівні" іграшки робили до певних календарних свят. До Благовіщення випікали жайворонків. Печивом у вигляді "зірочок", "московок", "коників" й "бичків" обдаровували колядників і щедрувальників на Різдво і Новий рік. На Гуцульщині й донині роблять іграшки із сиру — коників, баранців, бичків. Розміри фігурок невеликі: 10 см заввишки та 16 завдовжки. Цим промислом займаються жінки. Колись їх робили із овечого, а нині з коров'ячого сиру, що "мусить трохи застоятися, прикиснути". Сир розварюють у сироватці, аби він став пластичним. Готові "коники" й "баранчики" кидають у розтоплене масло, щоб пожовтіли і стали гладенькими. Інколи сирного коника з вершником розфарбовують. Погравшись такою іграшкою, дитина може її з'їсти.
2 
1
Коментарі