У курортному Миргороді пом'янули жертв Голодомору 1933 року.
На центральну площу міста прийшли учні та студенти навчальних закладів, люди старшого покоління та гості курорту.
Дійство розпочали із інсценізації трагічних подій 1932–1933 років, що відбувалися в Україні. У ролі голодних дітей, їхніх батьків, ангелів виступили вихованці Центру естетичного виховання. Під час виступів кілька дівчат у національному вбранні присутнім роздають по кусочку чорного хліба як нагадування про страшні часи Голодомору.
Далі всі охочі серед площі виклали із запалених свічок імпровізований хрест.
"Та не було тоді ніякого голоду. Просто українці не були потрібні нашим керманичам. Хай там якійсь дитині було 3 чи 5 рочків на той час. Мале, то ще не соображало. А моїй мамі у 1933 році вже виповнилося 23 роки. Розказувала, що врожай був нормальний. Все тоді вродило. І не могли люди мерти із голоду, раз було що їсти. Просто у них все спеціально вигрібали, щоб вмирали голодною смертю", – розповідає 73-річна Світлана Орда.
"Сім'я моєї мами Одарки Лубенець на той час жила у Попівці, це недалеко від Миргорода. В кінці 1932 року по хатах почали ходити і вигрібати зерно. Дідусь у повітці закопав мішок пшениці. Думав якось сім'я на ній протягне до весни. Але прийшли і почали штрикати довгими металічними прутами землю. Знайшли те зерно. На горищі хати під стріхою був вузлик із квасолею. І той забрали. Мама розказувала, що їла перетерту суху лободу, пирій, жолуді. Повезло, що неподалік росли дуби. Під весну вже лежала на тапчані із пухлими ногами. Із них просто текла вода Лежала і молила Бога, щоб швидше пішла трава та бур'яни. Так і вижила. Але у страшному 1933 році втратила 5 братів, сестер і тата", - згадує Світлана Орда.
Часи були страшні. Люди, хто вижив від Голодомору, ще довго відчували його наслідки. Лице обкутували хустками, на руки вдягали рукавиці. Інакше вийти надвір було неможливо. Тіло пекло від сонця та свіжого повітря.
"Це біда України та її мешканців. От кажуть: а що про той Голодомор згадувати. Але ж його наслідки ми ще й сьогодні пожинаємо. Та й діти наші ще їх пожинатимуть. У людей просто змінилася психіка. І найбільш образливо, що ніхто за ці злодіяння так і не відповів",– каже киянка Поліна Герасимова, 78 років.
2 
1
Коментарі
22