Сергій Параджанов (справжнє ім'я - Саркіс Параджанян) народився 9 січня 1924 р. у Тифлісі (Тбілісі). Його батько Йосип, відомий у місті антиквар і меценат, був заможною людиною. Сергій був третьою дитиною в сім`ї. Крім нього ще було двоє дітей - доньки Рузанна та Анна.
З приходом радянської влади батька майбутнього режисера неодноразово заарештовували. Маленькому Сергію довелося пережити декілька обшуків у 1942-му. Сергій закінчує середню школу і поступає на будівельний факультет Тбіліського інституту інженерів залізничного транспорту. Через рік кидає вуз і вступає відразу до двох закладів: Тбіліську консерваторію (вокальний факультет) і хореографічне училище при Оперному театрі. 1945-го переводиться в Московську консерваторію, а через рік вступає також на режисерський факультет ВДІКу — у майстерню українського режисера Ігоря Савченка. Це була одна з кращих майстерень в історії ВДІКу.
Історія, що трапилася під час навчання в кіноінституті, залишила в його душі глибокий слід. Якось, зайшовши до ЦУМу, Параджанов побачив у парфумерному відділі симпатичну дівчину. Вони познайомились, Сергій запросив її на побачення. Дівчину звали Нігяр, вона була татаркою, яка приїхала до Москви з Молдови. Палкий роман завершився одруженням. Незабаром у білокамінну приїхали брати Нігяр і з обуренням взнали, що їхня сестра без згоди родичів вийшла заміж. Вони зажадали викуп — доволі велику суму. Таких грошей у студента не було. Нічого не залишалося, як відправити батькові листа з проханням чимшвидше вислати необхідні кошти. Але батько, який мріяв передати спадкоємцеві свій антикварний бізнес, був ображений, що син не пішов його стопами. Грошей у Москву він не вислав. Брати, так і не дочекавшись викупу, зажадали, щоб сестра кинула чоловіка і повернулася додому. Дівчина відмовилася. І тоді брати кинули її під електричку.
У грудні 1950-го помирає вчитель Параджанова Ігор Савченко. Майстерню очолив Олександр Довженко, з яким у Параджанова склалися теплі стосунки. Сергій Йосипович згадував, що саме Довженко запропонував йому почати роботу на Київській кіностудії. Він мріяв знімати новий фільм у Києві й хотів, щоб Параджанов був його асистентом. На жаль, цим планам не судилося здійснитися: Довженко помер, так і не приступивши до зйомок фільму.
У 1954-му випускник ВДІКу дебютував на Київській кіностудії як режисер-постановник фільму "Андрієш". Ще через п'ять років з'являється кінокомедія "Перший хлопець", потім — екранізація творів відомих українських письменників: "Української рапсодії" О.Левади і "Квітки на камені" В.Собка.
У середині 50-х режисер одружився з киянкою Світланою Щербатюк, народився син Сурен. Шлюб виявився недовгим. У 1961-му Світлана, забравши із собою сина, покинула чоловіка. Але після розлучення їхні стосунки не обірвалися і тривали до самої смерті Сергія. З ув'язнення він слатиме листи саме Світлані, а в сценарії "Сповідь" один з епізодів присвячений її "золотому локону".
У побутовому плані Параджанов був складною людиною. Двері квартири практично не зачинялися. Іноді протягом дня бувало до 40 гостей і більше. Якось режисер запросив на свій день народження всіх, кого зустрів. Друзів, знайомих, колег, сусідів. Прийшло більше ста осіб. У невеличкій квартирці ледь помістилося 20. Тоді винуватець торжества, не розгубившись, розкотив килими та доріжки по східцях у під'їзді зі свого п'ятого поверху до першого. Гості розмістилися уздовж сходів — від верху до низу. Кожному іменинник роздав келихи, тарілки, виделки. А сам об'їжджав ліфтом по черзі поверхи, піднімаючи тости і приймаючи поздоровлення.
До сторіччя з дня народження М.Коцюбинського Параджанову доручили знімати фільм за повістю "Тіні забутих предків". Стали шукати сценариста, який володів би західноукраїнськими діалектами. Вибір упав на молодого прозаїка Івана Чендея з Ужгорода. Літом 1962-го сценарій був готовий. Через рік, 15 липня 1963-го, з'являється історичний наказ про запуск фільму в підготовчий період.
У цього диво-чоловіка є все! Михайло Коцюбинський! Яка поезія! Яка правда! Це ж є сьогоднішній наш день. Я в цьому й зараз весь, і це моє нездійснене, моє убите intermezzo серед безладдя, тиші й чистоти… І справа не в мені, бо не лише мене, окрадено нас усіх! Україна, боже, яка країна! Прекрасна і страшна! "Повія ханів і царів", не знаю, хто сказав, але разючо точно! Здається, Бажан. Яка земля! І це тавро — Чорнобиль! Цей сатанинський геноцид!
Після виходу "Тіней..." на екрани Параджанов став не просто знаменитим, а видатним, посівши почесне місце поряд із метрами світового кіно. Історія трагічної любові Івана (І. Миколайчук) і Марічки (Л.Кадочникова) сколихнула світ. Почався тріумфальний хід картини екранами світу (на Заході фільм демонструвався під назвою "Вогненні коні") — двадцять вісім призів на міжнародних фестивалях у двадцять одній країні, захоплені телеграми з поздоровленнями від Фелліні, Антоніоні, Годара, Куросави. Успіх фільму спричинив не лише світову славу його творця. На прем'єрі 4 вересня 1965-го у київському кінотеатрі "Україна" на сцену піднявся Іван Дзюба і повідомив, що у Львові йдуть арешти інтелігенції. У залі піднявся шум, хтось став відштовхувати його від мікрофона, увімкнули пожежну сирену, щоб заглушити виступаючого. Над головою режисера стали згущатися хмари. Історія з нереалізованим фільмом "Київські фрески" — тому приклад. Керівники українського Держкіно поставилися до сценарію досить насторожено. Після перших проб подальші зйомки заборонили. Параджанов змонтував із кінопроб до "Київських фресок" мініфільм. Він чудом уцілів — його знайшли 1992 р. на кіностудії в коробці з іншою назвою.
Пересвідчившись, що на київській кіностудії працювати більше не дадуть, режисер відправився до Вірменії. У 1967-му на Єреванській студії документальних фільмів він зняв картину "Акоп Овнатанян", а 1968-го на "Вірменфільмі" почав знімати художній фільм "Саят-Нова" про середньовічного вірменського поета. Держкіно СРСР присвоїв фільму найнижчу категорію, що вирішило його прокатну долю й закрило доступ на міжнародний екран. Більше того: режисерові С.Юткевичу, спеціально запрошеному з Москви, було доручено перемонтувати фільм, внаслідок чого авторський оригінал зберігся лише у вірменському варіанті.
Параджанов повертається до Києва і незабаром представляє на студію ім. Довженка сценарій "Іntеrmеzzо" (теж за М.Коцюбинським). Фільм так і не був запущений у виробництво. Безвихідь змушує режисера написати листа секретареві ЦК КПУ з ідеології: "Минуло більше 5 років із тих пір, як вийшов на екрани фільм "Тіні забутих предків". Як відомо, цей фільм уперше за багато років знову повернув міжнародний престиж українському кіно. Він досі має великий резонанс в усьому світі: Здавалося б, беручи все це до уваги, керівництво української кінематографії повинно бути зацікавлене, щоб "розвивати успіх" і, зокрема, доручити нові роботи, нові замовлення режисерові, який показав свій професійний рівень і свої творчі можливості. На ділі ж вийшло навпаки. Я не тільки не одержав ніякого замовлення, а й моя власна ініціатива — спроби поставити фільми "Київські фрески", "Сповідь", "Бахчисарайський фонтан" — постійно відкидалися."
Параджанов продовжує писати сценарії, обмірковує нові задуми, малює. Представляючи в лютому 1970-го на з'їзді комсомолу в Мінську фільм "Саят-Нова", говорить неймовірні на ті часи речі: "Один із секретарів ЦК з культури — в минулому натирач підлоги і був висунутий на керівну посаду, — подивившись картину, сказав про те, що це надзвичайна картина, але що в ній дуже багато мастики. Я довго не розумів, чому саме мастики, потім мені переклали його "тлумачі", які його супроводжують і редагують, що це "містика". У тому ж виступі Сергій Йосипович зізнається: "Я розумію, наскільки все це ризиковано, але мене вчора розлютив цей член ЦК, який погрожував, мовляв, ти ще шість років не працюватимеш". Резонанс був такий, що про виступ керівник КДБ Андропов доповідав на засіданні політбюро. 1973-го режисер святкував свій останній день народження в Києві.
Сергій Йосипович говорив, що в Києві його хотіли зробити номенклатурним режисером, який знімає те, що накажуть. Режисер не тільки не погодився на придворну роль, а й відправив, приміром, телеграму тодішньому голові президії Верховної Ради СРСР: "Москва. Кремль. Підгорному. Оскільки я єдиний безробітний кінорежисер у Радянському Союзі, прошу відпустити мене в голому вигляді через радянсько-іранський кордон. Можливо, стану родоначальником іранського кіно".
Друзі намагаються допомогти Параджанову. Через Віталія Шелеста — сина першого секретаря ЦК КПУ — режисерові влаштовують зустріч із керівником України. Петро Шелест, який симпатизував фільмові "Тіні забутих предків", запропонував зняти фільм про сільське господарство: Вражений Параджанов згодом так розповідав про цю аудієнцію. Господар кабінету похмуро, не піднімаючи очей, запитав: "Ну, з чим прийшли?". "З ніжністю", — відповів режисер. "Що?" — перший секретар відірвав очі від державних паперів. "На ручці дверей вашого кабінету зображена ліра, — пояснив Параджанов. — Отже, ви художник у душі. А художник завжди зрозуміє художника!". Шелест підвівся, пройшов до дверей, оглянув ручку, хмикнув, почухав потилицю й захоплено сказав: "Скільки тут сиджу, не звертав уваги! Гостре око, чорт!". Після цього, за словами Параджанова, керівник України пообіцяв усіляко підтримувати його. Але незабаром і сам П.Шелест був знятий із посади.
Тим часом ні на хвилину не припиняється знаменитий параджановський карнавал — геніальний оповідач і вигадник блискуче імпровізує. Люди, які добре знали режисера, могли розрізняти його оповідки за ступенем правдивості, але новачки сприймали все за чисту монету. Якось в інтерв'ю данській газеті Сергій Йосипович заявив, що його прихильності домагалися аж два десятки членів ЦК КПРС. Сказав жартома, але газета надрукувала це й розповсюдила по всьому світі. Коли про це стало відомо в Кремлі, було дано команду Параджанова посадити.
Кримінальна справа, результат якої було вирішено заздалегідь, готувалася в такому поспіху, що виконавці замовлення не зразу й придумали, яке формальне обвинувачення пред'явити. Статті, інкриміновані режисеру, повсякчас змінювалися. Спочатку — валютні операції. Потім, згадавши, що Параджанов збирає ікони, вирішили звинуватити в пограбуванні церков. Але передумали й зупинилися на хабарництві. І лише після цього з'явилася версія, пов'язана з гомосексуалізмом. До київського КДБ терміново викликаються друзі Сергія, від них вимагають письмових зізнань у тому, що вони були згвалтовані Параджановим. Але необхідних показань вони не дали. Один таки знайшовся. І вже наступного дня, 17 грудня 1973-го режисера було заарештовано. Точніше, він пропав. Повернувся з Москви, прийшов до своєї квартири, після чого безвісти зник. Три дні колишня дружина Світлана і кінооператор Сурен Шахбазян усюди його шукали, але скрізь відповідали, що нічого не відомо про Параджанова. Лише через три дні в Держкіно прийшли люди з КДБ і повідомили: режисер арештований, його обвинувачують за шістьма статтями Кримінального кодексу. Під час арешту зникли 17 його сценаріїв.
Справу вів слідчий з особливо важливих справ республіканської прокуратури Макашов. "Вам світить рік, а я знайду 5-ть", — заявив Параджанову. Так і сталося. Його відправили спочатку до колонії під Луганськом, потім під Вінницею. Після арешту на кіностудії спалили єдину копію "Тіней забутих предків".
В Москві мене розітнули частково, у Києві — навпіл. Яка страшна ця Україна! А судді хто? Ну хто вони, щоб ув'язнити на п'ять років? Де вирок був? Де звинувачення було? І як вони мене звільнили взагалі? Вони не могли мене вбити! Не могли! Бо є ще європейська преса… Мене кличе до Києва цей чоловік. Кашпіровський. "Загою рани всі"— говорить. А як загоїти всі рани України? Смутні часи! А скільки вбивць було? А суд? Чи буде суд над ними? А скільки ж їх лишилося з чинами, пенсіями, віллами? Невже вони гадають, що все мине? О, ні! Народу пам'ять — неубиєнна! Про що ж повіда і вона? Про що повіда нам голосом солом'яних дзвонів, голосом спраглих криниць і голосом тіней? Ні, не забутих предків — розстріляних, утоплених, убитих? Одна брехня! Всіх обдурили, обікрали, знищили, девальвували, перетворили всіх у натовп нігілістів, котрі забули все — історію свою! Які життя обірвано? Які долі знівечено? Все це гидотно! А зі мною що зробили? Ну, хто такий Макоша, щоб загнать людину на п'ять років у тюрму? Яка страшна ця нація! Сьогодні я мушу зруйнувати свій будинок лише тому, що хтось там мислить по-іншому. Яка жорстокість!
У в'язниці, невтомний вигадник Параджанов став збирати кришки від молочних пляшок, придумав техніку гравірування фольги. Фольгу заливав смолою, і утворювалися "талери Параджанова" — із зображенням Петра І, Хмельницького, Пушкіна, Гоголя. Кілька таких "талерів" тюремна влада вилучила й відправила на психіатричну експертизу до Москви: хотіли довести, що їхній автор божевільний. Прийшла відповідь: "Талановитий, дуже". Через десятиліття один із таких медальйонів із портретом Пушкіна потрапив до видатного італійського кінорежисера Федеріко Фелліні, і він відлив із нього срібну медаль, якою з тих пір нагороджують кращий фільм на фестивалі в Риміні.
Добрим генієм і рятівницею режисера стала Ліля Брик, муза і кохана В.Маяковського. Не без її участі за кордоном був створений міжнародний комітет з порятунку Параджанова на чолі з Лукіно Вісконті. Членами комітету стали П'єр-Паоло Пазоліні, Джон Апдайк, Тоніно Гуерра та інші всесвітньо відомі діячі культури. Однак їхні клопотання до радянської влади залишалися без відповіді. У грудні 1977-го на прохання Л.Брик до Москви приїхав відомий французький письменник Луї Арагон. На зустрічі з Брежнєвим він замовив слово за Параджанова. І генсек зробив воістину царський дарунок зарубіжному гостю — вже 30 грудня 1977-го Параджанова звільнили.
Йому заборонили жити в Києві. Сергій Йосипович відправився в Тбілісі. 53-літній режисер з'явився на порозі рідної домівки в чорному зеківському бушлаті, без звичної бороди, майже невпізнаним.
Народ я любив завжди. Натовпу не терпів ніколи. Особливо мовчазного… Рабство починається з мовчання. Дуже багато дала мені Україна… Жалість дала до себе… Вай! Вай-вай! Як пече! У мене рана аж звідси і сюди… І Україна… Боже мій! Українське весілля, село, музики, стрічки, коровай, наречена і жених, а вишиванки! Це щось чаклунське й неосяжне. Це ж… "обалдеть". І страшно! Страшно зняти сьогодні весілля в Києві і на Полтавщині, це просто — страшно! Вам хочеться сучасності? Ось вона! Ходиш між людьми, як між вовками. Одне — стережешся. Скрізь нашорошені вуха, скрізь простягнені руки. Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть одне одного. Як нам ще світить сонце і не погасне?! Як можемо жити? Який жорстокий братовбивчий час! Вбивають люди одне одного… А як же страшно — ховати братів! Як страшно боронити рідну мову! А музики — нема! Живопису — нема! Кіно — нема! Нема нічого, порожньо на Україні!
Чотири роки він не працював за фахом. Час від часу їздив до Києва відвідати сина Сурена, студента будівельного факультету архітектурного інституту. Про своє становище Параджанов розповів в інтерв'ю французькій газеті "Монд": "Тепер я вільний, але не почуваюся в безпеці. Тут усі повинні мати прописку і роботу. Але мені не дають роботи. Мене можуть будь-коли арештувати, тому що я ніде не працюю. Я не маю права існувати, я поза законом".
У жовтні 1981-го, опинившись у Москві, Параджанов на запрошення Ю.Любимова прийшов на генеральний прогін спектаклю "Володимир Висоцький" у Театрі на Таганці. В залі — держчиновники, представники громадськості. Відбулося обговорення. На захист постановки виступило багато діячів науки і культури. Взяв слово і Параджанов. Він заявив, що спектакль — святий, ніхто його закрити не посміє, тому що сам Папа Римський пообіцяв втрутитися в цю справу. Потім назвав радянську владу фашистською, оскільки кращі люди Батьківщини гниють по в'язницях, а "пижикові шапки з Луб'янки" все не втихомиряться — от і в цей зал напхалися. На Параджанова завели нову кримінальну справу, звинувативши в дачі хабара. 11 лютого 1982го його заарештували в Тбілісі. В очікуванні суду він провів 11 місяців у слідчому ізоляторі. Режисера засудили до п'яти років ув'язнення умовно. Спочатку передбачався суворіший вирок, але врятувало звертання поетеси Белли Ахмадуліної до керівника Грузії Едуарда Шеварднадзе. Не без участі Шеварднадзе режисерові вдалося повернутися до кінематографа. У 1984-му на студії "Грузія-фільм" він знімає картину "Легенда про Сурамську фортецю", а 1985-го у тбіліському Будинку кіно відкривається перша виставка його праць — колажі, ляльки, кераміка, малюнки, асамбляжі. У 86-му на Грузинській студії документальних фільмів Параджанов знімає фільм-фантазію "Арабески на тему Піросмані", ще через два роки на екрани виходить фільм "Ашик-Керіб".
Початок перебудови ознаменував новий етап у житті Параджанова. Офіційна радянська преса величає вчорашнього зека класиком, йому дозволяють їздити за кордон, пропонують знімати все, що він хоче.
У лютому 1988-го Параджанов був запрошений до Голландії, де його вшанували у складі двадцятьох кращих режисерів світу. 1989 р. маестро нарешті взявся до роботи над автобіографічним фільмом "Сповідь". Однак зняти фільм так і не встиг. У нього виявили рак легені. На запрошення уряду Франції режисер прибув для лікування до Парижа. Два місяці лікарі боролися за його життя, але хвороба була невиліковна. Зрозумівши, що залишились останні дні, Параджанов попросив відвезти його до Єревана, де через три дня помер.
"Мій рід уже вимер весь, - зізнавався Параджанов в інтерв'ю за декІлька місяців до смерті. А скільки їх, цих мертвих родів зарито в землю України? Мільйони! Лишились тільки тіні, та й ті зникають… Я цей сценарій писав усе життя — "Сповідь". Мій сценарій — це Смерть. Моя Смерть. Я вже знімав. Який біль! Навіть видумати не можна такого болю. Мені вирвали гнилу легеню. Тепер тут порожньо, зоставсь лише страшний і нестерпний біль. Ніяким не бачиться мені майбутнє України! Все, що є сьогодні, так буде через сотню років. Нічого відбутися не може. Характер український. Хуторянство і боягузтво! Навчилися лиш знищувати одне одного і все. А мужніх — одиниці. Про Західну цього вже не скажу. То зовсім інший континент… Туди з намордниками — зась! Народ сп'янів, дихнувши киснем… Не вмре ніхто, доки є що ділити і розподіляти… Так було і буде завжди… Хто у нас працює і мало отримує, всі будуть ситі. А Україна? Я Україні ще помщусь. Помовчав і додав: "Любов'ю."
25 липня 1990-го кінорежисера було поховано у Пантеоні геніїв вірменського духу, поруч з Арамом Хачатуряном, Вільямом Сарояном та іншими видатними діячами.
1 
1
Коментарі
1