Етнолог 32-річна Ірина Ігнатенко написала книгу "Народна медицина українців Середнього Полісся". Розповідає, що змогла розговорити українських поліських відунів завдяки тому, що її бабуся була знахаркою.
Чи легко знахарі діляться своїми знаннями?
- Я походжу зі знахарського роду. Тому що моя бабуся і прабабуся були спадковими поліськими знахарками. Малою, приїжджаючи до бабусі в село на Житомирському Поліссі, я мала змогу спостерігати, як вона лікує людей. Її добре знали в навколишніх селах, приїжджали навіть з Києва. Вона щодня приймала в себе від 5 до 10 чоловік. Вона нічого не вимагала, брала, що хто приносив. Залишали їй в основному хліб і хустки. Пам'ятаю цілу гору хусток. Зараз у мами в шафі дуже багато їх. Я почала їх носити з особливим трепетом. Я була найменшою онукою своєї бабусі. Вона мені дозволяла бути присутньою на цих магічних ритуалах. Я собі сиділа в кутку і спостерігала. Бабуся прожила 83 роки, виховала п'ятьох дітей, але залишилася доброю і відкритою.
Як ставали знахарками?
- Знахарки бували вроджені і навчені. Потенційна знахарка в ідеалі мала вже мати в роду попередниць, які цим займалися. Це мала бути або перша, або остання дитина в родині. Одна з умов передачі знахарських знань дівчині не свого роду — це її здатність запам'ятати текст за один раз.
Чи відрізняються знахарки від відьом?
- Переважно відьми були самотніми жінками, соціально ущербними. Їх боялися, і тому їхній статус підвищувався. У селах ще вважали, що якщо людина має якісь фізичні відхилення, то вочевидь вона щось знає. На неї падала підозра. Вважали, що це дитина не свого роду, а якась підміна. Тому дітей намагалися якомога швидше охрестити. Це зараз культ індивідуальності. А раніше вважалося за краще бути таким, як усі.
В чому різниця між жіночим і чоловічим чаклунством?
- Переважна кількість знахарок — це жінки. А я вважаю, що чоловіки-знахарі — це сірі кардинали української магії. Кількісно їх було менше. Вони стояли в тіні. Але як правило, вони головували, були сильніші, були керманичі. Пасічники, мисливці, гончарі, мірошники, ковалі й інші магічні професії були закриті для жінок. Чоловіки могли займатися знахарством у будь-якому віці. Жінки — лише коли наставав клімакс. Чоловіки дуже добре були присутні в магії, але давали жінкам брати масовістю. Один зі способів лікувати — "налякати" або "зневажити" хворобу. Наприклад, хворому дають дулі. Сподіваються, що хвороба образиться і піде. Чоловіки зазвичай у цьому сильніші.
Жінки намагалися приховати свою причетність до магії. А чоловіки, навпаки, хизувалися. Часто влаштовували показові виступи на людях. Один чоловік на весіллі пригостив нареченого горілкою, той випив, і йому стало погано. Люди сполошлися. Знахар посміхається. Всі стали просити: відробіть. Він узяв воду, щось пошептав. І нареченому відпустило. Звісно, в очах людей ще більше піднявся авторитет знахаря. Або часто влаштовували змагання у корчмі на очах у здивованої публіки.
Ви маєте якийсь захист, коли йдете на розмову до знахарок?
- У мене правило спілкування з інформатором — це відчуття, моя це людина чи не моя. Я приходжу до висновку, що немає поганих чи хороших людей. Є люди, які тобі підходять, або ні. Якщо відчуваю дискомфорт, чемно дякую і йду. Я себе не силую. А інколи буває, вже все людина розказала, а хочеться ще біля неї посидіти. І вже не знаю, що в неї запитати, щоб біля неї побути.
А ще я ніколи не дозволяю себе лікувати — не дозволяю перевіряти на собі нічого. Але якщо дуже довго в полі перебувати, то воно вже не бере. Це як лікар-інфекціоніст.
На Рівненщині раз стукаю в хату, мовчання. Відчиняю двері — нікого, заходжу в наступну кімнату, нікого немає. Причому так тих дверей багато. Уже надумуєш собі: це мене хата заманює, зараз ці двері за мною закриються. Заходжу в останні двері, відкриваю їх. І тут переді мною стоїть старенька бабуся, ми обоє починаємо від страху кричати. Вона каже, що заснула, і чує, що хтось ходить по хаті. Злякалася, що злодій.
2 
1
Коментарі