Книгу "Народна медицина українців Середнього Полісся: традиції та сучасність" перезентувала 2 квітня у Музеї Гончара київська етнолог Ірина Ігнатенко. Жінка протягом кількох років об'їздила 108 сіл в етнографічних експедиціях і поспілкувалася з більш ніж трьомастами знахарками. Розповідає, що знайти спільну мову з відунками їй допомогло те, що і її бабуся була знахаркою.
"Є величезна проблема, тому що є багато шарлатанів. Раніше, коли суспільство було закрите, люди в селі знали що та чи та жінка дійсно помічна. Зараз це все інакше відбувається. Досить часто народні лікарі — жінки 60-80 років — поповнюють свої знання за допомогою друкованих джерел. Питаю, де ви цього навчилися? Вона виносить підшивку журналів: "Бабушка", "Помоги себе сам". Серед сільських шептух є культ друкованого слова. Запитую: "А ви цьому довіряєте?" - "Так це ж в газєті!" Народна культура трансформується. Зазвичай знахарі мають гарну пам'ять, до них стоїть черга фольклористів.
Прізвища знахарів авторка не подає в книзі з огляду на приватність. Розповідає, що етнографічні експедиції в селах сприймають насторожено.
"Ти заходиш у двір до людини, якої ти не знаєш. Я запитувала, як вони лікують. Але інколи вони починають підозрювати, що я хочу навчитися. Одна знахарка розповідала, а потім дивиться впритул. Давить поглядом: "Я тобі все розкажу, але за це ти мене забери до себе в Київ". Запрошувала мене залишитися у себе на ніч, але мені було страшно. Дуже часто ми боїмося інформаторів, а вони нас. Більшість людей у селі дуже щирі і привітні, але бувають, пошлють в особливу хату. Вони не розуміють, хто такі етнографи. У кращому випадку вони сприймають нас за журналістів, під час виборів за агітаторів. Ще циганами нас називають — мовляв, вивідуємо, винюхуємо.
Багато способів лікування, за словами Ірини, у світі універсальні. Наприклад, один знахар із Бразилії, якого зустрічала її вчитель Марина Гримич, лікує чистою землею: знаходить землю, на яку на ступала людська нога. Вона має бути абсолютно чиста. Але в українців дуже хороша своя народна школа цілительства.
У книзі Ірини Ігнатенко є розділи про лікування замовляннями і травами.
Авторка поділилася кількома практичними порадами: "Для того, щоб вивести на оці ячмінь, використовуйте червоне полотно, лляне пасмо, свічку, ніж. Це атрибути для лікування "рожі", вони обов'язково мають бути посвячені в церкві. Досить часто інформатори розповідають, що самі лікарі відправляють людей до шептух. Червона шматинка кладеться на уражене тіло, з лляного пасма робляться 9 пасем-кручеників. Зі словами їх підпалюють. Червоний колір — один з кольорів з багатим магічний змістовим навантаженням. До всього він ще й оберіг, тому що це колір захисту.
Один з методів лікування — викачування на яйце. Яйцем викачували з голови до ніг. Мене бабуся викачувала. Приємно і спокійно. Від нього розслабляєшся і гарно почуваєшся. Замовляннями хворобу або виганяли, або запрошували в інше місце — на ліси. Де будуть їй "наїдки-напитки".
Дуже цікава методика виливання на віск. Бабуся брала шмат воску, розтоплювала. Брала миску. Наливала туди води і ставила хворому на голову миску з водою, і виливала розтоплений віск у миску. Різні фігури виливалися. По них і діагностували".
Багато предметів у знахарстві використовують з побуту.
"Лопата, якою кладуть хліб у піч — пристрій для "перепікання" дітей. Як у казці про Івасика Телесика. Коли діти хворіли, дитину саджали на лопату, відкривали піч і її на лопаті в ту піч незапалену засовували. Або ще могли передавати через вікно, або через двері. Малося на увазі перенародження, піч символізувала жіноче лоно".
Один з розділів книги - засоби лікування: рослинного, тваринного, мінерального походження.
"На Поліссі вважалася ефективною проти раку отрута вужів. Вужа кидали в банку з самогоном. Йому пече, він крутиться і випускає отруту. Пили по ложці, - розповідає Ірина Ігнатенко. - У Рівненській області є давній дуб віком понад 1350 років. До дуба приносять дітей, щоб лікувати дитячі хвороби. Зокрема і безсоння. Біля дуба залишали якусь річ дитини, лишаючи хворобу з нею, а від дуба брали силу".
3 
1
Коментарі
1