До 70-річного ювілею Сталінградської битви, яка стала переломною в ході Другої світової війни, німецький історик Йохен Хелльбек випустив книгу, в якій зібрав спогади учасників тих подій. Дослідника особливо цікавили розповіді радянських ветеранів - і як переможців, і як представників держави, яка довгі роки плекала героїзм своїх солдатів, але не виставляла напоказ всю правду - жах, з яким зіткнулися захисники Сталінграда.
"23 серпня був авіаналіт... Пил застеляв усе навколо, і з нього виповзали німецькі танки... Там булв тільки пил, скрізь, і ні краплі води..." - наводить Tages Anzeiger цитату з книги Хелльбека "Сталінградські протоколи" ("Die Stalingrad Protokolle") - спогади одного з солдатів, який застав самий початок шестимісячної облоги міста.
Сумбурно, але яскраво описують захисники Сталінграда і фактичне закінчення битви 31 січня 1943. Червоноармійці стояли перед входом в підвал, де переховувались старші офіцери німецького штабу на чолі з командувачем 6-ю армією Фрідріхом Паулюсом. Лейтенант Леонід Винокур був першим, хто побачив автора плану "Барбаросса".
"Він лежав на ліжку. Одягнений в шинель, на голові - кашкет. Здавалося, він втратив всякі залишки доблесті", - наводить Der Spiegel цитату з книги. Останній притулок генерал-фельдмаршала, судячи зі спогадів очевидців, виглядав убого: "Бруд, людські екскременти і, хто знає, що ще... Сморід страшний. Там було дві вбиральні, і над кожною висіла табличка: "Росіянам вхід заборонений".
Паулюс й інші захоплені в полон офіцери мали можливість застрелитися і тим самим не здатися в полон, однак до останнього сподівалися вижити. "У них і в думках не було стрілятися - ось такі боягузи. У них не вистачило духу померти", - зазначає генерал-майор Іван Бурмака.
Для написання "Сталінградських протоколів" Хелльбек використовував архіви допитів та інтерв'ю безпосередніх учасників битви з обох сторін - документи він шукав як в німецьких, так і в російських інститутах. Згодом деякі з них призвели історика до нині живих ветеранів, які через 70 років знову згадали про пережите. Вихід книги був приурочений до ювілею битви і фактично збігся з операцією "Уран", в ході якої 19 листопада 1942 радянські війська перейшли в наступ під Сталінградом.
Автор книги вважає, що йому вдалося розвінчати один із "міфів" про Червону армію: у бій-де солдати йшли, боячись розстрілу за боягузтво. Вища міра в Сталінграді застосовувалася, визнає історик, але далеко не в тих кількостях, про які прийнято говорити: замість 13 тисяч розстріляних за "дезертирство" він знайшов документи лише про 300 таких випадках. Радянські солдати йшли в атаку не в останню чергу завдяки грамотній ідеологічній роботі.
На Сталінградському фронті у другій половині 1942 року число членів КПРС виросло майже вдвічі. Політпрацівники проводили практично змагання на звання найбільш сміливого: окопами поширювалися листівки про героїв дня, відповідні сповіщення відправляли батькам бійців.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Георгію Жукову виносили догану за двоєженство
"Солдат місяць сидить в окопі. Нічого не бачить, окрім таких же своїх сусідів, і раптом до нього підходить комісар. Скаже слово добре, привітає. Це було так важливо" - розповідав комісар батальйону Петро Молчанов.
"Були ветерани, які плакали під час інтерв'ю, оплакували своїх бойових товаришів і рідних. Спогади виявилися дуже яскравими. Наприклад, відступ за річки Оскол і Дон влітку 1942 року вони згадували з жахом і стражданням, їхні почуття того часу оживали у нас на очах , - розповідав Хелльбек радіо "Свобода" в процесі роботи над книгою. - З російського боку ми бачили також гордість тим, що вони зробили. Що стосується німців, то це були почуття спустошеності і безглуздості війни. Виникало у них і відчуття сорому".
3 
1
Коментарі
8