Відомо, що видатна українська художниця Катерина Білокур часто виготовляла пензлі для роботи самостійно. Вибирала з котячого хвоста волосини однакової довжини і прив'язувала до вишневої гілочки. Для кожної фарби вибирала свій пензлик. Самотужки опанувала техніку ґрунтування полотна. Вийти заміж Катерина Білокур мріяла тільки за коханого. Кілька разів відхиляла пропозиції руки і серця. Зокрема й тому, що молоді хлопці не підтримували її прагнення малювати. Збереглася згадка художниці про втечу від сватів до Канева на могилу Тараса Шевченка.
"Один парубок, як було мені літ сімнадцять, то почав сватати. Та вже мені й двадцять п'ять, а він усе сватає. Я його поважала, а щоб покохати — не можна було примусити себе. Бувало, він сяде на човна та й попливе і завжди співає: "Та любив тебе дівчиною, любив молодицею. А ще сім літ не женитимусь, чи не станеш удовицею". Ну, кажу йому: "Добре. Та тільки дайте слово, що як я буду вашою дружиною, то дозволите мені малювати". А він як зіскочить: ""Катерино Василівно, де це ви цей дур знайшли! Жінок-художників немає, а є лише мазілки! Це діло велике. Чоловіки не всі в силі підняти його своїм розумом. А ще ж вони у великих школах учились. Та ви ж посміх із себе на всю Україну зробите! Отямтеся!". "Еге, - кажу, - якщо я від вас дурніша, то не буду вашою дружиною". А то вже один приїхав сватати мене з сусіднього села. Та вже такий, що всі як узялися на мене. Батько та мати призначили сватання. А в моєму серці таке робилось, що хотілось піти у поле і не голосити, а сірим вовком вити. Розкрила "Кобзаря", схилилась до портрета. А то є враз як блискавка мигнула — поїду в Канів, поки ще світ не зав'язаний. Щитаю гроші, а руки дрижать і вся дрижу. Я була в буденному одязі, боса, і вийшла з хати... Аж ось та гора, що в собі схоронила на віки віків Кобзаря. Мені було і радісно, і сумно, і страшно. Я умилась дніпровою водою, помолилась на схід сонця. На могилі не було нікого. То мені вже така воля була — скільки хотіла, стільки й плакала". В той день Катерина Білокур жалкувала, що Шевченко не живий. Інакше попрохала б його навчити її малювати. Але сама рік за роком вдосконалювала свою майстерність.
У 1940 році у Полтавському будинку народної творчості відкрили персональну виставку художниці — самоучки з Богданівки. До експозиції увійшли 11 картин. А згодом, вже за кілька років, Катерина Білокур отримувала все більше визнання.
Білокур не одноразово розповідала про своє захоплення квітами. "Ой, не гнівайтесь на мене, мої близькі і далекії друзі, що я малюю квіти, бо із квітів картини красиві. Та ще як буде чим і на чому, то я б вам усяких намалювала! А то горе таке, що нема чим тії фарби розводити... Квіти — то така ж жива істота, як і людина. Крім чебрецю, м'яти, пижми та любистку для запаху на долівці, ніяких квітів більше не зриваю. Я малюю, сидячи біля стеблинки з квіткою. Ніколи не рвіть квіточок. Прийдіть до них, сядьте і намалюйте. Зірвана квітка — вже не квітка. Це зламана жіноча доля. Не рвіть. Хай цвітуть на радість людям і сонцю".
8 
1
Коментарі