Кінокомпанія "Грозний -фільм" знімає художню кінокартину "Попіл" в гірському, Шатойському районі Чечні. Сюжет кіноісторії заснований на реальних подіях лютого 1944-го в селі Хайбах Галанчожського району Чечено-Інгушської АРСР.
У 1944 році в стайні високогірного аулу Хайбах були заживо спалені 705 осіб похилого віку, жінки й діти високогірного аулу Хайбах, бо не могли спуститися з гір і тим самим зривали плани депортації. Інформація про трагедію була засекречена. Офіціно вважали: "Населенного пункта Хайбах в Чечено-Ингушской АССР нет". Про розслідування цієї історії розповів Степан Кашурко, керівник пошукового центру "Подвиг" Міжнародного союзу ветеранів війн і збройних сил, який очолив у 1990 році надзвичайну комісію з розслідування геноциду в Хайбаху.
"Слід трагедії виявився в Україні, біля міста Новгорода-Сіверського. У повінь берег Десни оголив останки кавалеристів у кавказьких бурках. Розвідники 2-го гвардійського Кавказького кавалерійського корпусу загинули 12 березня 1943 року, виконуючи в тилу ворога особливе завдання генерала Рокоссовського. В одного з них в непромокальному пакеті були смертний медальйон, фотокартка, вирізка з армійської газети і лист до матері в Хайбах. Це був командир взводу Бексултан Газоєв. Повідомляю про героя на батьківщину. Відповідь з Грозного : "Населеного пункту Хайбах в Чечено- Інгушської АРСР немає". Але в листі до матері Газоєв вказав адресу: Хайбах, Галанчожського район, Начхоевськоїй сільради. Я вилетів до Грозного.
"Дався вам цей Хайбах! - Сказав мені Доку Завгаєв, перший секретар Грозненського обкому. - Ну, був до війни. А в війну не стало". Я наполягав: потрібно знайти родичів героя. Він довго уникав розмови, але все ж визнав: "Люди згоріли при депортації". Як же так? Людина за батьківщину життя поклала, а його рідних - спалили? "Не гарячкуйте! - осадив мене Завгаєв. - Був указ Сталіна. Про цю історію говорити й писати заборонено".
Створили надзвичайну комісію з розслідування геноциду в Хайбаху. Спочатку людей вантажили у вагони і відправляли в Казахстан. Частини і підрозділи НКДБ і НКВС розквартирували в республіці під виглядом прибули на відпочинок фронтовиків. Вранці 23 лютого було передано радіосигнал "Пантера": приступити до депортації всього населення. О шостій ранку 150 тисяч оперпрацівників НКВД і "СМЕРШ", солдатів і офіцерів військ НКВД увірвалися в будинки сплячих людей. Везли на вантажівках до залізниці, звідти ешелони з товарних і скотних вагонів помчали в степи Киргизії і Казахстану, залишаючи на перонах тисячі непохованих померлих.
705 людину не депортували разом з усіма - напередодні був снігопад, з гір не можна було спустити жінок з дітьми, хворих і старих. Всіх немічних зігнали в Хайбах, до стайні колгоспу імені Берії. Конвоїри оголосили: не хочете замерзнути - утепляйте сарай. І люди соломою і сіном обкладали стіни, встеляли підлогу. В 11 ранку на радіозв'язок вийшов Берія - і все вирішилося. Палії побігли навколо стайні, Гвішіані скомандував: "Вогонь!" Вдарили кулемети... Незабаром пішов дощ, гасячи полум'я, - але люди були мертві.
"Ми склали акт обстеження. Визнали: знищення людей в Хайбаху - геноцид, винуватців треба віддати під суд, - говорить Степан Кашурко. - Чеченці просили привезти до них Гвішіані, нехай подивиться людям в очі. Ми вирішили викрасти його. За допомогою Звіада Гамсахурдіа прибутку в розкішний будинок. Але доля вберегла ката від відповіді - ми запізнилися: розбитий паралічем, він помер. Через тиждень прокурор Урус- Мартанівського району розпочав кримінальну справу. Слідство тягнулося три роки. Але довести його до кінця так і не вдалося, судово-правова оцінка цього найтяжчого злочину так і не була дана, злочинці залишилися неназваними і безкарними".
5 
1
Коментарі
33