Смерть польського генерала від рук "бандитів з УПА" стала сигналом для акції "Вісла"

5

28 березня 1947 року, рівно 65 років тому, віце-міністр національної оборони Польщі генерал-полковник Кароль Свєрчевський здійснював інспекційну поїздку. Його "додж" супроводжували три вантажівки із солдатами. На шосе Балигород—Сянок машини потрапили в засідку, влаштовану двома підрозділами Української повстанської армії — сотнями "Хріна" і "Стаха". Генерала скосила черга з ручного кулемета.

Уже наступного дня зібралося Політбюро ЦК Польської робітничої партії. Порядок денний: похорон тов. Свєрчевського і переселення польських українців на так звані повернені землі на півночі й заході країни. Перед тим звідти виселили німців.

Акція отримала назву "Вісла". План був секретний. У протоколі того засідання Політбюро двоє перших осіб партії, Гомулка і Берут, записані під псевдо — Вєслав і Томаш. Але в суспільстві антиукраїнська істерія роздувалася відкрито: від рук українців загинув Свєрчевский, вірний син Польщі, улюбленець народу і армії!

Кароль Свєрчевський (1897–1947) справді був яскравою постаттю. Він народився у Варшаві, із 1915 року жив у Росії. Там вступив до ВКП(б) й до Червоної армії. Закінчив військову академію. У 1936–1938 роках воював в Іспанії, командував 14-ю Інтербригадою. Там його знали як генерала Вальтера. Під час Другої світової війни Свєрчевський командував створеними в СРСР 1-ю та 2-ю арміями Війська Польського. Брав участь у Берлінській операції, довів своїх солдатів до Дрездена.

Його поховали з почестями. Випустили навіть монету 10 злотих із профілем генерала і купюру 50 злотих із його портретом.

У смерті Свєрчевського досі чимало неясного. У тому бою проти 50 поляків стояло 150 оунівців, з кулеметами й мінометами. А вбито лиш генерала та трьох солдатів. Нападників одразу названо "бандою УПА", хоча слідство закінчили тільки тижнів через три.

Бандерівці не знімали з себе відповідальності за ту акцію. Але дивно, що "Хрін", який командував однією з тих двох сотень упівців, згодом у своїх мемуарах ані словом не згадав про Свєрчевського. Хоч не кожному сотникові вдається знешкодити чужого генерала. Тому є різні версії того, що сталося. Ясно одне: смерть генерала була не причиною, а лиш вигідним приводом і сигналом для початку акції "Вісла". Її ідея визріла ще восени 1946 року. Інспекційна поїздка Свєрчевського саме й здійснювалася в ході підготовки до акції. Отже, смерть усунула генерала від участі в ній і тим самим уберегла від ганьби.

То було справді ганебно, бо діялося під гаслом "остаточного вирішення українського питання", як перед тим у Рейху — остаточне вирішення єврейського. Прикметно, що переселенців по дорозі на Захід сортували в Освенцімі — табір був добре пристосований для таких процедур. На нових землях людей оселяли не компактно, поруч, а не більше трьох сімей на село, щоб вони швидше асимілювалися серед польського населення. Називають різні цифри загиблих під час виселення — від кількох сотень до 10 тисяч.

Рівно через місяць після смерті генерала Свєрчевського шість дивізій Війська Польського оточили українські села, що ще залишилися на Лемківщині, Надсянні, Холмщині та Підляшші. Тим часом частини НКВС і чехословацької армії заблокували східний та південний кордони Польщі. О четвертій ранку понад 17 тис. солдатів почали виселення українців на західні та північні землі. Виселяли й змішані сім'ї та поляків, лояльних до ОУН-УПА. Операція тривала три місяці. Ще й досі її пояснюють іноді військовою необхідністю: підрозділи УПА, що діяли на південно-східних землях Польщі, треба було позбавити підтримки населення. Справді, після акції бійцям УПА тут уже не було кого захищати, і вони перейшли в Україну.

Операція здійснювалася під гаслом "остаточного вирішення українського питання"

Але військовий аспект — тільки один бік справи. "Вісла" — останній акт протистояння 1943–1947 років, що його дехто називає українсько-польською війною. Хоча те протистояння почалося ще в 1920-х роках. А в часи Другої світової війни загострилося й підігрівалося сторонніми силами — радянськими партизанами та німцями. По війні, коли між Польщею й СРСР "уточнилися" кордони, проблема ще більш загострилася.

Подібні проблеми виникали тоді й на інших європейських кордонах (приміром франко-німецькому). Та лиш режими сталінського типу вирішували їх шляхом етнічних чисток, за зразком депортації кримських татар. Так виселяли судетських німців, болгарських турків.

До 1944 року на південно-східних землях Польщі жило 600 тис. українців. Звісно, Сталін не хотів мати у себе під боком потужну українську діаспору. 1944 року в Україну добровільно переселено 150 тис. польських українців. Наступного року ще 300 тис. — уже насильно. Решту — 150 тис. — під час акції "Вісла".

У березні 1947-го керівник Міністерства закордонних справ УРСР Д. Мануїльський писав: "Секретарю ЦК КП(б)У товарищу Л. М. Кагановичу. (...) В связи с убийством генерала Сверчевского польское правительство намерено принять решение о поголовном выселении украинцев из Жешовского и Люблинского воеводств на территорию бывшей Восточной Пруссии. В настоящее время массовое переселение из Польши на Украину нами закончено. От переселения отказалось и оставалось в Польше главным образом украинское население, зараженное бандитизмом. Кроме того, мы не располагаем сейчас необходимым жилищным фондом. Поэтому правительство УССР не может принять одновременно указанное количество переселенцев. Мое мнение поддерживает также министр государственной безопасности УССР тов. Савченко. Прошу вашего согласия".

Звісно, "согласіє" не забарилося. Отже, ті 150 тис. були приречені.

В останньому томі тритомника "Депортації" (Львів, 2002) є спогади Стефанії Олексюк, 1930 року народження. Вона українка, родом із земель, що після війни відійшли до Польщі. 1944-го її батьки не захотіли виїхати в Україну й натерпілися біди від польської поліції та різних банд, що намагалися витіснити українців. То була війна, в якій фронт проходив через кожну хату.

Батька змусили записатися до колгоспу

Пані Стефанія описує один нічний бій бандерівців з польськими поліціянтами, які квартирували в домі Олексюків. Коли бій закінчився, біля хати лежав бандерівець із простреленою головою. Поляк підійшов до вбитого: "А ти казав, що мене скоріше застрелиш!". Отже, вони були знайомі. Тут були всі свої — й водночас всі чужі.

Олексюки перебралися в Україну, на Дрогобиччину, 1947 року. Тут уже не було поляків, але "появились групи енкаведистів, які ловили бандерів" (вони тоді звались не "бандери", а "нічні"). Важко було розібрати, хто саме приходить — одні чи другі. Якось увечері Олексюки сиділи в хаті, читали районну газету. Зайшли троє в радянській військовій формі. Забрали ту газету, дали іншу: "Читайте нашу!". І пішли. Що робити з газетою? Хто її дав? А як завтра прийдуть і скажуть віддати назад? Заховали газету в димар. Прийшли енкаведисти й арештували батька: мовляв, не доніс, що були бандерівці. Вимагали признатись у зв'язках із ними. Він відмовився. Його змусили записатися до колгоспу. Після цього приходили і ті, й другі — "бандери" й "москалі". Батька призначили бригадиром. За це бандерівці хотіли його вбити. Той сховався. Ті прийшли, забрали корову й повели до лісу. Потім приїхали з НКВД і сказали, що він сам віддав корову бандерам. Кілька сімей за таке вивезли на Сибір. А їх якось Бог милував.

Через 50 літ після тих подій часопис "Культура" писав: "Акція "Вісла" була породженням сталінської системи, наслідком тоталітарної ідеології та політики. Засуджуємо її однозначно і цілковито. Схиляємось перед пам'яттю її жертв, висловлюємо співчуття всім, кому болить кривда своїх родин і своєї спільноти". Під заявою підписалися кілька десятків польських інтелектуалів, зокрема добре відомі в нас Анджей Вайда, Яцек Куронь, Чеслав Мілош, Лешек Бальцерович, Богуміла Бердихоська, Єжи Гедройць, Адам Міхнік.

×