"Кольоровими революціями" називають спроби зміни правлячих режимів у пострадянських республіках під тиском вуличних маніфестацій. У науковій літературі цей термін часто замінюють поняттями "ненасильницькі революції в країнах СНД" або "зміна політичних режимів в 2000-х роках на пострадянському просторі". Успішними виявилися "революція троянд" у Грузії (листопад 2003 року), "помаранчева революція" в Україні (грудень 2004 - початок січня 2005 року), "тюльпанова революція" в Киргизії (березень 2005). До невдалих спроб "кольорових революцій" відносять дії опозиції в Азербайджані (осінь 2005 року), Білорусії ("волошкова революція" весни 2006 року), Вірменії (весна 2008 року) і Молдавії (весна 2009 року - "революція мамалиги").
Крім того, до подій, споріднених із "кольоровими революціями", за межами СНД відносять "бульдозерну революцію" в Югославії (осінь 2000 року) і "кедрову революцію" в Лівані (весна 2005). Предтечами "кольорових революцій" зазвичай вважають антикомуністичні "оксамитові революції" в Східній Європі, що мали місце в кінці 1980 -х - початку 1990 -х років.
Дані процеси якщо і можна вважати "революціями", то політичними, а не соціальними. У разі успіху вони призводять до зміни керівництва країни, але не суспільного ладу. Приводом для них зазвичай ставала незгода керівництва опозиції з підсумками парламентських чи президентських виборів.
"Кольорові революції" в країнах СНД були вдалими, якщо їх лідерами ставали високопоставлені чиновники, які покинули виконавчу владу не раніше, ніж один виборчий цикл тому. Так, лідерами "помаранчевої революції" в Україні стали колишній до 29 травня 2001 прем'єром Віктор Ющенко і колишній віце-прем'єр уряду Юлія Тимошенко. Лідерами революції в Киргизії - колишній до 22 травня 2002 прем'єр Курманбек Бакієв і екс-глава МЗС Роза Отунбаєва. Лідерами "революції троянд" у Грузії - колишній міністр юстиції Михайло Саакашвілі, а також Зураб Жванія, який займав посаду глави парламенту, що розглядався незадовго до цього як можливий наступник президента Едуарда Шеварднадзе.
Варто відзначити, що серед лідерів невдалих "кольорових революцій" зазвичай не було вищих чиновників такого рівня. Справа в тому, що високопоставлені відставники такого рівня зазвичай встигали зберегти свої зв'язки у вищих ешелонах влади, якщо втратили свою посаду незадовго до "кольорових революцій". Адже результат "кольорових революцій" залежав від того, чи достатня опора чинного керівництва країни в державному апараті для того, щоб правляча група могла протистояти тиску ззовні.
Важливим фактором для перемоги "кольорових революцій" була наявність у опозиції серйозної підтримки в одному з регіонів країни. Для "помаранчевої революції" на Україні таким регіоном став захід країни, а для "тюльпанової революції" в Киргизії - південь. Часто пошуку регіональної опори для дій опозиції сприяло культурно-історична відмінність регіонів. При цьому ядром активу для вуличних акцій часто ставали націоналісти, а в керівництві опозиції тон, як правило, задавали ліберальні політики, часом не чужі націоналізму.
У центрі уваги ЗМІ завжди виявлялися молодіжні опозиційні організації, що брали участь в "кольорових революціях": "Пора" ("чорна" і "жовта") на Україні, "Кхмара" у Грузії, "Кел-Кел" в Киргизії, "Відсіч" в Сербії.
Ідейне обґрунтування "кольорових революцій" прийшло із Заходу. Однією з основних робіт стала книга Дж. Шарпа "Від диктатури до демократії. Концептуальні основи звільнення", видана в 1993 році. Шарп розглядає боротьбу з не західноорієнтованими державами як боротьбу з диктатурою.
За матеріалами Рабкор.ру
2 
1
Коментарі
5