29 жовтня 1900 року в селі Лозуватка Шполянського району на Черкащині народився поет Степан Бен. Справжнє прізвище - Бендюженко. Був репресований за "солодку" і "гірку" любов до України. Встиг видати лише одну збірку віршів "Солодкий світ".
Степан Бендюженко народився в селянській родині. Закінчив учительську семінарію в сусідній Кирилівці. Навчався в Черкаському інституті соціального виховання та Київському інституті народної освіти.
"Перший свій вірш Степан написав в армії і назвав "Ми". Його надрукували в газеті "Червона Армія". Служив в Самарській дивізії політруком. Через два роки повернувся в село і став секретарем комсомольського осередку. Писав вірші про природу, село, людей. Серед поезій - "Дзвенять хрущі, цвітуть черешні", "Польова зустріч", "О, хутори", "Ода". Друкувався в газеті "Селянська правда", "Нова громада", "Червоний шлях" і "Плужанин". Його вірші були й у тодішній читанці "До світла". Його приймають в спілку письменників "Плуг". Коли виповнюється 25 років, завідує Кам'януватською початковою школою. Опісля вчителював в нашій Лозоватці. Викладав російську й українську мову та літературу. В харківському видавництві "Лужанин" друкують його єдину збірку "Солодкий світ". А в 1930 році хтось з села написав на нього донос, що він пише вірші проти влади. Степана Федоровича звільняють з роботи, арештовують і вивозять в Черкаси", - розповів сільський голова Лозуватки 51-річний Станіслав Бойко.
Степана Бена звинувачували чи то в зв'язках з якоюсь неіснуючою антирадянською організацію, чи за агітацію проти колективізації. У судовій "справі" фігурують плутані відомості, що Бендюженко служив "у Петлюри штабістом", у Денікіна і навіть у якійсь банді Гризла. Степану Бену присудили три роки виправних робіт в місті Ігарка Крайньої Півночі. Вдома залишилася дружина Анастасія, діти – трирічний Олег і дворічна Майя.
"Коли в Україні почалася голодовка, тато зробив нам виклик. Дома залишилися дід Федір і баба Оксана, татові батьки. Ми з мамою вирушили поїздом. Нас супроводжував старший брат батька Яків. Але дорогою не стало грошей і в дядька, і в мами. То він залишився в якомусь місті на підробіток. Пам'ятаю, що то було ще на території України. До Ігарки ми пливли пароплавом, ним перевозили розкуркулені сім'ї. В дорозі ми з братом захворіли кором. Мамі порадили нікому не зізнаватися, бо нас висадять на найближчому березі. Добралися до Ігарки, не знаємо куди йти. Якась жінка з бараку пустила до себе переночувати. А вранці по нас прийшов батько. В Ігарці він вчителював. Весною ми повернулися в село. Дід з бабою вижили. Взимку топили деревом з повітки. Спалили половину. В селі ми були "ворогами народу". Нас з братом не хотіли приймати в ясла. Мама ходила в поле на роботу, там давали пайку. Вона приносила нам додому. Восени баба Оксана поламала ногу в бедрі і померла", - сказала дочка Степана Бендюженка 87-річна Майя Скрипник.
В 1935-1937 роках Степан Бен викладає в Княжинській семирічній школі мову й літературу. Навчається заочно в київському педінституті.
"Тато був хорошим чоловіком і добрим батьком. З мамою одружився, коли йому було 24 роки. Мама молодша на 6 років. Вони обоє з Лозуватки. Коли одружився, жили біля його батьків. Але відразу почав будувати свою хату. Через рік у мами й тата народилася Євгенія, але прожила всього тиждень. Батько їй присвятив збірку віршів "Солодкий світ". У мене зберігається та, яку він подарував своєму племіннику Юхиму. На другій сторінці надруковано "Незабутній дочці Євгенії присвячую". А нижче підписав олівцем "Моєму дорогому небожеві Юхимові на спомин". В кінці дата – 29 серпня 1925 року і підпис", - зазначила Майя Степанівна.
В жовтні 1937 року до Степана Бена приїхали з обшуком.
"До двору під'їхала "полуторка". В хату зайшли енкеведисти. Нас з братом закрили в кухні. А самі в кімнаті передивлялися батькову бібліотеку. В нього було два ящики художньої і шкільної літератури. Він на себе не тратив гроші, а книжки завжди купляв. Забрали 12 зошитів і один блокнот з рукописами віршів. Батька повели до машини. Я добре запам'ятаю, як мама ридала. А батько їй тихо: "Не плач, я вернуся". Більше ми його не бачили. Знаємо, що його спочатку повезли у Шполу, а наступного дня доправили в Черкаси. Мама повезла йому туди передачу. Пішла до прокурора і стала розпитувати за батька. Той сказав, що він засуджений на 10 років. А в селі в цей час переполох. Почали вивозити на станцію жінок з дітьми, чоловіків яких арештували. Ми залишилися з бабою Яриною по материній лінії і дідом Федором. Я якраз захворіла, лежала з високою температурою. Заходить вдосвіта міліціонер. Подивився, що я хвора і пішов геть. Наступного ранку повернулася мама. До нас прийшли із сільської ради і сказали, щоб я з братом не ходили в школу. Аж весною дозволили, ви вже маєте право ходити на роботу, а діти в школу. На нас висіло клеймо "ворог народу", дітей направляли, щоб ті ображали. Стільки ми виплакали, то тільки Богу відомо", - згадувала Майя Скрипник.
Влітку 1939 року трагічно загинув син Степана Бена Олег.
"Він спочатку пішов на роботу. Носив косарям воду. Відрами надірвав ноги. Баба Оксана каже мамі, нехай краще пасе мені корову. Одного дня сидів з дітьми й розказував їм книжку. Він сильно любив читати. Дорогою їхала машина, а там лежало чиєсь теля. Він побіг його згонити. І та машина його наздогнала. Переїхала йому ноги і живіт, але він ще був живий. Водій відвіз його до сільської ради, а звідти повезли в лікарню Шполи. Санітарка казала, що весь час звав якусь Майю. Олега не змогли врятувати. Ми не знали, що батька вже також немає в живих", - розповіла Майя Степанівна.
В кінці 40-х років Анастасії Бендюженко прислали свідоцтво, що її чоловік помер 14 грудня 1943 року в таборах від бронхопневмонії. Насправді був розстріляний невдовзі після затримання. Це сталося вночі 30 жовтня 1937 року в Черкасах. Анастасія Бендюженко померла у 1993 році.
Степан Бен реабілітований посмертно. Перегляд "справи" відбувся в 1958 році. У висновках слідчого, протесті прокуратури Черкаської області та в рішенні трибуналу Київського військового округу зазначено, що всі, хто був притягнутий до кримінальної відповідальності, засуджені в 1937 році безпідставно. Вирок скасували, а справу припинили "за недоказанностью обвинения".
ОДА
Я мов мембрана:
в шелесті,
в шумах,
в згучанні...
Я чую, як згуки проходять крізь мене,
від мене,
і далі...
- Згуки людей,
що родились раніше,
і тих, що живуть і працюють зо мною.
Людино,
я завжди з тобою!
Ось ти повертаєш додому;
Галуззя пройдених літ
шумить за тобою.
Галуззя літ,
що колись розцвітали
й давали плоди.
- Людино,
це ж ти!
Шумиш надо мною,
крізь мене
і далі
руки свої простягаєш
в прийдешнє,
за обріх наших орбіт.
- У новий золотіючий світ.
ЧЕРВОНИЙ ШЛЯХ, 1930, ч. 7-8, с. 29.
5 
35413
Коментарі