Село Пантюшине Луганської області нараховує трохи більше ста осіб. Немає тут ні школи, ні церкви, і пиятика є єдиною розвагою місцевої молоді. Такий собі забутий, нікому не потрібний закуток на кордоні з Російською Федерацією. Стара бабця на обійсті перебирає бульбу і на прохання гостей, не відриваючись від роботи, розповідає про голод 1932-33 років. Пригадує, як на їхній двір прийшли люди, що шукали і відбирали зерно, і про те, як пощастило вберегти від грабіжників декілька мішечків зі збіжжям, закопаних у саду. Але цих припасів вистачило ненадовго. Навколо почали вмирати люди. Голодувала і бабина родина. Врешті-решт її батьки відправились у місто роздобути хоч трохи поживи. Назад торби з харчами вони везли на санчатах. Везли, не торкаючись продуктів. Везли для своїх голодних дітей, аби врятувати їх від смерті. На підступах до села, серед степу, від виснаження помер батько. З останніх сил мати дотягла санчата до рідного подвір'я і також впала замертво. Так бабця стала круглою сиротою. Інший літній чоловік з того ж села, народжений декількома роками пізніше від голодомору, спираючись на розповіді своїх рідних, зазначив, що населення Пантюшина після описуваних трагічних подій скоротилося на добру половину. А скільки подібних сіл було по всій Україні?
Починалося все так. По поразці визвольних змагань 1917 –1921 років Україна була розшматована між декількома загарбниками. Найбільша її частина, окупована більшовиками, увійшла до складу відновленої імперії з центром у Москві. Проповідуючи ідеологію класової ненависті, більшовицький партійний уряд на чолі з Йосипом Джугашвілі (Сталіним) готувався на багнетах принести "здобутки" пролетарської революції до капіталістичної Європи та всього світу. Для цього Сталін потребував потужної, добре озброєної армії. У свою чергу, задовільнити потреби міліарної машини могла тільки промислово розвинена країна. Тож напіваграрний СССР потрібно було терміново індустріалізувати, приділивши особливу увагу розбудові металургії, важкої та військової промисловості, аби забезпечити технікою, зброєю та амуніцією Робітничо-селянську армію у її майбутньому переможному поході на Захід. Тут постала проблема ресурсів, позаяк широкомасштабна індустріалізація вимагала гігантських грошових інвестицій, великої кількості сировини та силу-силенну робочих рук. На зовнішні кредити сподіватись було годі. Тож вирішили відкачати кошти з сільського господарства. Село мусило працювати на промисловість та армію, задля успіху світової революції.
Для ефективної відкачки всіх необхідних ресурсів з села більшовики заповзялися творити колгоспи – колективні аграрні господарства, повністю підконтрольні державі. Партійці намірились донищити приватну власність на землю, перетворивши вільних селян-виробників у сільськогосподарських робітників, а фактично, у слухняних рабів системи. У цьому і полягала політика колективізації.
На теренах України та Кубані до соціально-економічних реалій протиборства совітського партійного режиму із народом додавався національний вимір. Сталін не міг пробачити українцям їхньої боротьби за власну державність та упертого небажання асимілюватися. Совіти, виношуючи плани військової експансії у Європу, не хотіли залишати у своєму запіллі бунтівливих українців. Будь-що наш народ треба було упокорити, залякати, перетворити на тупу робітну худобу.
Коли українські селяни насмілились чинити опір політиці ґвалтовної колективізації, сталінська кліка замислила страхітливий злочин: приборкати їх штучно створеним голодом – голодомором. З осені 1932 до весни 1933 років сталінці та їхні місцеві поплічники відбирали у селян зерно, продукти, худобу, прирікаючи людей на голодну смерть. Усі протести та спроби подальшого опору з боку українських селян придушувались силами імперських збройних формувань. Так на Кубані з кулеметів розстріляли декілька козацьких станиць. Десятки, якщо не сотні тисяч людей потрапили до в'язниць, таборів, були відправлені на заслання.
Для того, аби перешкодити втечі людей з сіл у міста (де голоду не було), та за межі тероризованих територій навколо сіл, на дорогах і залізничних станціях ставились озброєні загороджувальні загони, які перепиняли і завертали біженців.
Доведені голодом до божевілля матері вбивали і їли своїх дітей. Канібалізм став поширеним явищем. Навіть партійні чиновники, бачачи увесь цей жах, намагались протестувати. Хтось писав скарги у вищі урядові органи і, дошукуючись правди, сам ставав жертвою репресій. Хтось, дійшовши до крайньої межі відчаю, слідом за Хвильовим і Скрипником, пускав собі кулю у скроню.
Не бажаючи сваритися з Совітським союзом, мовчала Європа. Більшість західних політиків та журналістів не звертали на страхітливий злочин майже ніякої уваги, а дехто навіть заперечував сам факт голоду. Прикметним є, що і на початку XXI століття Організація Об'єднаних Націй, ухвалюючи резолюцію щодо подій в Україні у 1932 – 33 роках під тиском Кремля не визнала голодомор актом геноциду українців. Тож на міжнародному рівні правда замовчується і понині.
Відібране у селян зерно вивозилось у завчасно розширені та підготовлені порти, вантажилось на судна та відправлялось на експорт у західні країни. У такий спосіб імперія поповнювала свій валютний запас, потрібний для подальшого розвитку військової промисловості та озброєння армії.
Окрім українців, жертвами голодомору стали також нащадки німецьких колоністів, що мешкали на терені Поволжжя і мали багато своїх поселень в Україні. Точна кількість жертв голодомору невідома, оскільки Сталін та його наступники зробили все можливе, аби приховати наслідки здійсненого злочину. Очевидним є те, що йдеться про декілька мільйонів загиблих від голоду та супутніх хвороб на території УССР, Кубані, Поволжжя. Цілком можливо, що загиблих було від 7 до 11 мільйонів осіб.
3 
1
Коментарі
7