18 січня 1966-го помер Гнат Юра, видатний актор, режисер, засновник і перший керівник столичного театру ім. Івана Франка.
Gazeta.ua пропонує спогади франківців про гастролі театру у важкі роки і про самого Гната Петровича.
Театр Гната Юри народжувався у важкі божевільні часи громадянської війни. Коли, здавалось би, музи повинні мовчати, бо на авансцені — гармати.
Але Гнат Петрович розпочав свою "громадянську війну" — за український театр. І виграв її блискуче. Хоча, ох як нелегко було.
Холод, голод, 1920 рік, місто Черкаси, в якому всюди снують військові. І місцевий театр — дерев'яний будинок всього на 500 місць. Це була Гнатова хата — театр, який він усією своєю родиною створював наперекір усім пересторогам. Біограф франківців Лев Білоцерківський згадує ті часи: "Гасові лампи ледве освітлювали залу й сцену. Публіка сиділа у верхньому одязі. А акторам, яких у костюмах Мольєра брали дрижаки, було не зовсім весело. У дальніх кутках сцени — 2 невеличкі кімнатки. В одній одягались і гримувались чоловіки. У другій — жінки. Це були кімнатки, де зберігалось перше майно франківців… Самі ходили до лісу по дрова, щодня почергово топили печі — на сцені та в залі, щодня чистили і мили підлогу".
Що цікаво, Гнат Петрович, починаючи кожну свою репетицію, виходив до акторів із суворою вимогою — навіть серед тотальної розрухи у місті і в житті: "На сцені має бути обов'язкова чистота! Має бути порядок у всьому! І має бути абсолютна тиша!"
І, ніби у військовій частині, актори без запізнень збиралися на сцені. Репетиції він починав словами: "Хлопці, дівчата, а ви снідали? А чи смачна була картопля?"
* * *
Театральний діяч Данило Федоряченко:
"Ми студентами були, так це ікона для нас була просто — Гнат Петрович. Він нам жодної лекції не читав, але у масовці в його театрі ми виходили".
Коні у нього були, один чи 2 вози — оце возами трупа їздила гастролювати Україною. Приїздили до села якогось. Якщо був клуб, значить, приходили, лягали на підлогу відпочивати. Підкладали під голову шапку замість подушки, дрантя на себе. У ті грізні дні голодні та холодні, але ж мистецтво залишається на висоті. У той час він організував театр, який себе виправдав. А як не було клубу, шукали, де велика хата — ставили там п'єси, і там же ночували.
Данило Данилович згадує, що після війни актори жили дуже бідно - за роботу отримували картки на продукти.
"Нам видавали картки на хліб і пляшку олії на місяць як артистам. Носили ми тоді брезентові туфлі. Хлопці той брезент зубним порошком розмоченим підфарбовували — щоб білі були, парубоцькі. Приходиш додому, циганська голка велика, нитка - ремонтуєш. День-два поносив, порвалися, знов ремонтуєш. Як згадаю, як я ремонтував ті туфлі свої — брезенти резина. Гнат Петрович був дуже скромною людиною. У нього постійно не було часу. Репетиція, пішов пообідав, відпочив, а ввечері вистава. Костюм носив, звісно, потертий. А як депутатом Верховної ради став, то на засідання брав у театрі костюми якісь, в яких виступав. Підбирав там щось".
Одного разу Гнату Юрі вдалося застати свою трупу за "халтурою" - молоді актори ставили адноактні п'єси, щоб заробити якусь копійку. Юра суворо забороняв так виживати. Переконував, що мистецтво має бути високим".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Пішов із життя геній українського театру і кіно
"То ми у такій бідноті хотіли щось заробити. От зібралася група акторів — Яковченко, Мілютенко, дівчата з ними — поїхали ніби у відпустку. Але потай від Гната Петровича зробили якусь одноактну п'єсу та їздять селами, гроші заробляють у відпустці. Юра це забороняв. Десь у Криму виходить на сцену Яковченко, дивиться — у першому ряду сидить Гнат Юра. Яковченко шепоче за куліси: "Хлопці, нас переслідують. Гнат Петрович у першому ряду сидить. Що будемо робити?" Хлопці кажуть: "Будемо грати". Що він з нами міг зробити? Ми ж були напівголодні, хотіли заробить на їжу. За ту виставу давали нам якісь копійки. Пробачив нам. Юра ні з ким ніколи не сварився. На репетиції інколи покричить. Виходить на сцену, показує, як треба монолог говорити із партнером, як вільно себе почувать "нєстєсньонно": "Розмовляй так, як ти вдома розмовляєш", — казав акторам.
* * *
Журналіст Віталій Жежера:
"Акторську кар'єру Юра розпочав 1907-го. Грав багато, навіть під час армійської служби в містечку Олександрії, на тодішній Херсонщині. Потім подався до Галичини. Там познайомився з Курбасом. Коли той створив у Києві легендарний Молодий театр, Юра теж там грав. А згодом, у січні 1920-го, заснував у Вінниці український театр імені Франка — нинішній знаменитий столичний. А тоді це був приватний театр на колесах, що показував спектаклі на цукроварнях Черкащини й Поділля. Був голод. Із артистами розраховувалися цукром. Навіть із Бучмою, майбутнім великим актором.
Прізвище Юра — нібито з Франції — там є Юрські гори. Предком роду вважався наполеонівський солдат, який не повернувся додому й осів на Херсонщині. Гнат Юра чудово грав роль Фігаро — знавці казали, що такий французький темперамент серед слов'янських артистів — рідкість.
Радянська влада помітила мандрівний колектив. Нарком освіти Микола Скрипник послав артистів обслуговувати шахти Донбасу. Донецьк тоді ще звався Юзівкою. Афіші франківців там читали так: "Гастролі французів". Але невдовзі артисти здобули там авторитет: донеччани приходили зі своїми стільцями і вимагали продати квитки, бо місця в них уже є.
Гастролі справили таке враження на владу, що вона зробила театр державним і перевела до тодішньої столиці України — Харкова.
1926-го франківці гастролювали у Москві, збиралися до Парижа. Але коли театр повернувся до Харкова, стало відомо, що його переводять до Києва, а столичним стає "Березіль", очолюваний колишнім соратником Лесем Курбасом. Мовляв, Курбас — прогресивніший. Влада зіштовхнула лобами 2 майстрів, заславши одного з них до провінції. Бо Київ тоді здавався провінційним. Поруч із театром — де нині пам'ятник Іванові Франку — стояла хата, за тином росли соняхи й паслися кози.
Уже за рік Юра мав прихильність киян, які рідко кого люблять, окрім гастролерів. Амвросій Бучма казав так: на світі лише 2 геніальні режисери — Курбас та Ейзенштейн і лише один режисер делікатний — Юра. Гнат Петрович справді був людиною м'якого серця, що в театральній професії (та ще за тих похмурих часів) вимагало чималої мужності.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Микола Губенко не хотів грати Тараса Шевченка українською: 6 фільмів про Кобзаря
Здається, для Юри театр був поняттям сімейним. І це він цінував навіть вище за мистецтво. У театрі, окрім 2 братів, працювали ще й їхні дружини-актриси і сестра Тетяна, її чоловік-актор. Вони разом із іншими пройшли весь шлях від заснування театру, і гріх було звинувачувати Юру в "клановості". Тим паче, що він "по-сімейному" ставився не лише до родичів-акторів. Коли 1933-го хмари скупчилися над Курбасом, Юра забув усі кривди й запропонував йому перейти до франківців. Той не пішов.
Та декого Юра таки врятував. Скажімо, актрису Катерину Осмяловську та її чоловіка Леся Липківського — сина першого митрополита Української автокефальної православної церкви Василя Липківського. Вони працювали в Одесі, де комсомольці змушували їх зректися батька. Юра взяв обох до себе й заборонив їх цькувати.
Траплялися речі й зовсім, як на той час, дивовижні. Артист Віктор Добровольський 10 місяців сидів під слідством у київській тюрмі НКВД. А як вийшов звідти, Юра одразу призначив його на роль Михайла в "Украденому щасті" Франка. У цьому вершинному спектаклі франківців усі 3 головних виконавців знали, що таке насправді украдене щастя: Бучма чекав арешту після того, як забрали його друга Курбаса. А перший чоловік Наталії Ужвій, поет Михайль Семенко, був розстріляний.
"Украдене щастя" повезли до Москви. Сталін не хотів дивитися драму, а щось веселіше. Йому показали "У степах України". Це було за тиждень до війни.
Досі по телевізору показують фільм-виставу "Мартин Боруля" із Гнатом Юрою в головній ролі. Ця комічна печаль не старіє. Можна уявити, яким артистом він був для сучасників. Рекорд: вистава "Суєта" трималася на сцені з 1920-го до кінця 1950-х, і Юра незмінно грав там Терешка Сурму ("Катай, Матюшо, гуси!"). А ще він грав бравого солдата Швейка — на межі веселої непристойності.
Останні 5 років пенсіонер Юра сидів на балконі будинку на Ольгинській, 2 і дивився на театр, що йому не належав. А механізм, створений ним, продовжував працювати".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Опублікували фото і документи засновника театру імені Франка
* * *
Одним із найкращих у творчій біографії Юри вважається образ Мусія Копистки у трагедії Миколи Куліша "97".
Були часи, коли ця вистава йшла 20 днів підряд — щовечора. І всі квитки продано! І щоразу перед виставою адміністратор театру О. Боярський зв'язувався з пунктом медичної допомоги: "Швидкій" треба бути в театрі рівно о десятій вечора! Після другої дії. Чому? Тому що після страшної сцени голоду люди в залі непритомніють".
Сучасники Юри згадують одну з мізансцен: "Бідна хата незаможника. На сцені сидить Копистка—Юра і мовчки крутить цигарку. Закурює. Здається, немає жодної дії. Але тривога насувається, обступає зал, стискає серця тривогою…"
* * *
Із мемуарів Юрія Ягнича, який багато років працював у театрі ім. Франка.
"До останніх днів у нього жила невситима потреба праці. Мені здавалося, що і в лікарні, коли Юра зовсім не підводився з ліжка, безсонними ночами в його свідомості відбувалось незриме творче таїнство. У тому, що це було справді так, переконує його останнє прохання. За кілька годин до смерті він раптом покликав, коли я виходив з палати:
"Одну хвилиночку!"
Я підійшов.
"Не забудьте сказати балетмейстерові та режисеру, щоб вони передивились танці у "Лихій долі". Ось тут,— він витяг з-під подушки зошит, — мої режисерські помітки. Хай подивляться".
А за 2 години Гната Петровича не стало...
* **
Гнат Юра народився 8 січня 1888-го у селі Федвар на Кіровоградщині. Виховувався у родині дядька. Ще в шкільні роки робив перші кроки на сцені. У роки Першої світової війни Гнат перебував у російському та австрійському таборах для інтернованих осіб. Згодом був мобілізований до царської армії. У 1917–1919-х Гнат грав на сценах київського Молодого театру та у першому на той час державному театрі України ім. Тараса Шевченка. 1920-го у Вінниці був створений український драматичний театр ім. Івана Франка. 1923 року театр був перенесений до Харкова, а з 1926-го – до Києва. Як художній керівник і режисер Гнат Юра працював у театрі до 1961 р., підготувавши близько 100 вистав. Найкращими ролями Г. Юри у виставах є Мусій Копистка ("97" М. Куліша), Фігаро ("Весілля Фігаро" П. Бомарше), Мартин Боруля ("Мартин Боруля" І. Карпенка-Карого), Швейк ("Пригоди бравого вояка Швейка" Я. Гашека) та ін. Г. Юра знімався на Київській кіностудії художніх фільмів ім. Олександра Довженка та Київській студії науково-популярних фільмів. Варто згадати його неповторну гру у кінофільмах "Тарас Шевченко", "Прометей", "Кармелюк", "Чисте небо", "Балада про солдата" та інших. 1954-го Гната Юру звільняють з посади головного режисера франківців. 18 січня 1966 року — помер у Києві, похований на Байковому кладовищі
Одна з київських вулиць, що на Борщагівці, носить ім'я видатного українського актора і режисера Гната Юри. Її було названо на його честь 1967 року. А по вулиці Ольгинській на будинку №2, де він проживав, встановлено меморіальну дошку його імені.
8 
35413
Коментарі