Адміністратор-розпорядник Київського драматичного театру імені Івана Франка Данило Федоряченко, 92 роки, згадує, що в часи Голодомору 1933 його родина вижила тільки тому, що батько був службовцем.
"Родився в селі Халеп'я Обуховського району Київської області, над Дніпром. Яке було Дніпро колись. Потрясающа річка була! Луги. Озера. Гаї. Риби скрізь було повно. Як матері нас заганяли у травні з коровою, ми пацанами там до вересня жили в куренях. По озерах рибу ловили. Скаламутиш воду — і вже жариш її".
Найлегше жилося, коли після революції в селі був НЕП — нова економічна політика — згадує Данило Данилович.
"Людям дали землю. На своїй землі ми зажили. У нас був город коло хати, ще кусок землі на кручі, і ще один в леваді. І ото мати бере нас — мене і сестру меншу — і по цих городах: полоть, підсипать, садить. Молотілку визивали, нею помололи зерно. І мали на зиму. Намели муки. І вже свято — Різдво".
Голодомор почався з того, що у всіх забрали землю і почали зганяти людей у колгоспи.
"Тільки городи оставили. "У колгоспі добре жить: є, що істи, є, що пить, і хороше походить" — такі гасла писали. Люди роблять-роблять в тому колгоспі, трудодні заробляють. А приходить осінь — зерна їм дають аж по сто грам за трудодень. Голова колгоспу потім дає звіт. Виявляється мав ще по 150 грам видавати. А він відмахується: "Горобці з'їли".
"Наша сім'я вижила тільки через те, що батько працював на дніпровському пароходстві баконщиком, - згадує чоловік. - Баконщик, як регулювальник на дорозі, показує знаки, де пароплави мають стати, куди їхати. То він отримував за роботу пайок - пляшку олії на місяць, пшона щось два кілограми, хліба 400 грам, кусок мила і крупи. За НЕПу молодь працювала з ранку до вечора. А ввечері на кількох кутках у селі були співи й танці: мандоліна, гітара, бабалайка, і ми пацанами підтанцьовуєм приходим. А як колгоспи пішли, затихло все. Люди як чорні воли працюють, а потом у фіналі отримують дулю велику - по сто грам, а то все дають державі. У 1933 году забрали буквально все.
Комсомольські загони, які забирали зерно, називали "Червоною мітлою".
"Приходили: "Ви не здали зерно" — "Та нема". У клуні шукають, у сараї шукають. А люди ховали як могли: візьме клумак зерна, на городі десь закопає, потому що заберуть. А приходять комсомольці і штрикають по городу металевими наконечниками — находять і там. Племінник прийшов до батька і говорить: "Дядьку Данило, до вас не прийдуть комсомольці, бо маєте пайок від держави. Я у вас в клуні заховаю зерна трошки". - "Ну, заховай". Заховав півмішка. Прийшли комсомольці. Пішли в клуню. Штрик-штрик, шукали-шукали, нема. Пішли. Потом один комсомолець повернувся: "Дядьку Данило. Ото ви заховали в клуні півмішка зерна. Що, ви не могли дальше заховать? Я тільки зайшов — зліва штрикнув, і сиплеться. Ну харашо шо я змовчав". Ті комсомольці були хлопці з нашого ж села, притом ледарі в основному. Працювати не хочуть. То йдуть в комсомольці. Совісті не мали. Одна тітка жила з дітьми. Хазяїн загинув у громадянську війну в 1914 році. Вона ж, бідна, заховала квасолю на печі. Комсомольці і ту забрали".
Від голоду люди втрачали розум і їли один одного. Ті спогади, каже Данило Федоряченко, найсильніші.
"У нас пристань була дніпровська. До Києва могли добраться на пароплаві. Як був голод, усі рвалися у Київ. Думали, що там виживуть — чи просить будуть, чи на роботу влаштуються. Цілі валки виїжджали. Зі степу цілими сім'ями йшли — пухлі, голодні, холодні. Бачу: пацан стоїть котлети продає. Пішли до нього в хату — а там люди порізані. Котлети ті були з людей. То я бачив, як ту родину вели: два міліціонери вели на налигачі його, батька й матір його в Обухів у тюрму. Ето страшні були роки".
2 
1
Коментарі
130