Він був красивим. Чоловічої краси цього типу вже майже немає. Тютюнника можна не читати, а просто дивитись на нього. Сказано "можна не читати" — й нема кому це заперечити. Бо світ, описаний ним, зникає разом з його читачами. Він сам знав про це змолоду й тому збирався стати російським письменником.
Якось Григір зі старшим братом Григорієм стояли на мосту над Грунню в Шилівці на Полтавщині. Тютюнник-старший тоді закінчив роман "Вир". А молодший лиш починав писати. Він сказав старшому: твій роман — хутірський, бо російська мова у нас панівна, хто тебе читатиме? Старший потім довго не розмовляв з молодшим.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Ти чув, що вчора сказав Григір Тютюнник? Про це вже відомо в райкомі партії"
Міст, на якому вони стояли, був особливий. На ньому колись їхній батько зустрічався з матір'ю Григора. У Григорія мати — інша. Батька їхнього посадили 1937 року, й він не повернувся. А Григір із Григорієм зійшлись на тому мосту аж через п'ятнадцять літ і вперше назвали один одного братами. Вони сперечалися часто. Пізніш Григір казав, що інакше "я не був би братом свого брата. Скільки їх живе на світі — братів, що не сперечаються й не страждають від тих суперечок, бо глухі до всього на світі й один до одного, як амеби..."
Був ще третій Тютюнник, Федір — їхній двоюрідний небіж, також письменник. Він жив у Шилівці. Шилівський куток, де всі Тютюнники виросли, звався Гасанівка — за їхнім вуличним прізвиськом Гасани. Тут вчувається турецьке походження. І темперамент у них був гарячий, тюркський. Надто у Григора.
Він був бешкетний, усього спробував. У дитинстві навіть жебракував. Потім токарював, шоферував, служив на флоті. А ще раніше (за те, що по війні, в голодний рік, "дезертирував" із заводу) — сидів у колонії. Коли його звідти випускали, тюремний бібліотекар казав: "Жаль! Вы были лучший наш читатель!".
Коли він уперше потрапив на пленум Спілки письменників і почув виступи класиків соцреалізму, то писав братові: "Я взорвал бы себя вместе с этими, с позволения сказать, творцами!".
Таким і лишився — коли йшлося про літературу. Тому його побоювались, вважали дивним. Дивною здавалась загострена совість.
Про його батька казали: усе робить так, наче в церкві править. А Григір отак писав — способом, який вичерпує людину до дна. Так робив Стефаник, і його застерігали: "Не пиши так, бо вмреш!". Часто кажуть, що Тютюнник пішов на самогубство через горілку. Насправді — через спосіб, яким писав. Це важче пояснити, ніж горілку. Тому про нього не хочеться писати з чужих слів, а лише з власних вражень.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Леоніда Кисельова називали "київським Лермонтовим"
Я бачив його тричі.
Уперше — в самому кінці 1979-го. Я приніс йому додому проект інсценізації його оповідань, які збирався ставити щойно відкритий київський Молодий театр. П'єсу хотіли назвати "Три зозулі з поклоном" — за однойменним оповіданням, у якому Тютюнник узявся відновити з попелу батькові тюремні листи. Вони згоріли в часи війни.
Отже, треба було узгодити назву п'єси й деякі технічні деталі. Тютюнник ходив по хаті босий. У нього був гість, зоотехнік із Золотоноші. Григір любив таких людей — не з київського світу. На кухні стояла непочата пляшка й миска квашеної капусти. Тютюнник запросив до столу. Я не мав часу. Він проглянув проект і сказав: "Вам зарубають цю назву. Але інсценівку я зроблю до весни. А тепер ходімо до столу!". Я знову відмовився.
На порозі, прощаючись, він стояв, як лелека, — одна боса нога на коліні другої, бо знадвору віяло холодом. Раптом спитав:
— Ти зовсім не п'єш чи тільки сьогодні?
— Тільки сьогодні.
— Ну, слава Богу! — його темне лице осяяла усмішка, несподівана й хороша.
Удруге бачились через місяць. Він прийшов до Молодого театру на день народження свого приятеля, актора Володі Кота. Кот був із провінції й Києва недолюблював. Тоді Тютюнник читав нам свою "Кізоньку" та "Три зозулі з поклоном". Читав по-акторськи — з такими паузами, на які наважується не кожен професіонал. Григір був артистом: у юності, в Харківському університеті, грав у драмгуртку, яким керував Леонід Биков.
Утретє я бачив Тютюнника ще через місяць, уже в труні, що стояла в залі Спілки письменників. Коло труни сиділа мати, вся чорна, і гладила його руки.
Молодий театр так і не поставив "Три зозулі з поклоном". А літ через двадцять я десь в газеті процитував їх і згадав, що батько Григора Тютюнника безвинно загинув за сталінського режиму. І тут мені прийшов лист із Шилівки, від Федора Тютюнника.
То був страшний лист. Федір писав, що батько Григора, Михайло, загинув не безвинно, а за "білогвардійщину, в доблесних лавах якої оружно змагався за єдіную і нєдєлімую Россію. Але Михайлова трагедія була зовсім в іншому — набагато жахливішому, ніж тюрма. Першу сім'ю він залишив з дитиною в колисці — то був Тютюнник Григорій-старший. Після того довго парубкував, доки на досвітки не прийшла Галька, яка до того була за дяком. Жили Михайло та дячиха — як кіт та собака. А коли його арештували і правили з етапом на Полтаву через Шилівку, за ворота не вийшла лише вона, бо в неї в хаті вже сидів інший. Михайло пошпурив через конвой свою кудлату шапку і тим самим поставив хрест на своєму другому шлюбі. Потім від нього з Карелії прийшов лист, де він писав, що назад не повернеться, якщо й буде живим...
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Олександр Пушкін спалив усі листи колишньої коханки
Не любили вони Україну — ні політв'язень Михайло, ні його сини-відступники, народжені від різних жінок. Григір, як і батько, молився на Москву.
Його тепер "родичають" з петлюрівським отаманом Тютюнником, але краще б він був родичем Махна. Бо якось в одній суперечці на моє запитання: "А яку владу ти б хотів бачити?" він кинув: "Аніякої!" За темпераментом йому батько Махно більше пасував..."
Лист, дуже по-українськи, злий. А в злості нема правди. Зате є інші версії тих подій. Скажімо, про шапку, кинуту через голови конвою. Кажуть, насправді Ганна з малим Григором таки вийшла за ворота, коли Михайла вів конвой. І Михайло кинув не шапку, а торбинку з коржиками — для сина.
Я довго думав, як на того листа відповісти. А потім стало не треба: невдовзі, 2003-го, 74-річний Федір Тютюнник загинув в автокатастрофі — на тій дорозі, що так гарно описана у Григора в "Зав'язі". Там герой цілується із Сонею, а водії машин, що їдуть на Полтаву, гукають їм щось веселе.
Чому лист Федора такий злий? Можливо, то — відчай останнього з Тютюнників, якому на цім світі вже не було з ким круто, по-сімейному, посваритися? Григір називав його: "Любий Федю!" І казав: "Немає загадки таланту, є вічна загадка любові".
Колись він писав старшому братові: "Я, быть может, действительно с придурью, но любить умею. А может, и придурь-то эта — своеобразное проявление любви?" А згодом: "Я полюбил девушку с нашего факультета. Полюбил так, как только может любить человек впервые. Я был рад тому, что многие мои поклонницы (а их было, искренне говоря, дочерта) не вытравили из моей души умения любить..."
Ту дівчину звали Люда. Вона стала матір'ю двох його синів. Їй присвячено "Три зозулі з поклоном"...
Олена Черненко, дружина Тютюнника-старшого, писала про Григора: "Кажуть, його любили жінки. Мабуть — любили. Але то їхні проблеми".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Анна Достоєвська редагувала еротичні листи чоловіка
1931, 5 грудня — в Шилівці Зіньківського району Полтавської області народився Григір Тютюнник
1937 — арешт батька. З 1938 року Григір жив у дядька на Донбасі, навчався в російській школі
1942 — прийшов пішки з Донбасу до Шилівки
1946 — учився в ремісничому училищі в Зінькові. Потрапив на харківський завод ім. Малишева. Звідти втік, за що отримав чотири місяці ув'язнення
1950–1951 — працював на шахтобуді в Красному Лучі, Донбас
1951, з осені — служба на Тихоокеанському флоті — чотири роки
1957 — вступив до Харківського університету на російське відділення філологічного факультету
1958, грудень — одружився з Людмилою
1961 — вийшло друком перше оповідання "В сумерках" у журналі "Крестьянка"
1962 — почав писати українською. Сталося це в Комунарську на Луганщині, де викладав російську літературу у вечірній школі й був уболівальником футбольної команди "Шахтар"
1963 — переїхав до Києва
1963, 24 січня — народився син Михайло
1970, 13 травня — з'явився на світ син Василь
1980, 6 березня — не стало Григора Тютюнника
1989 — лауреат Шевченківської премії (посмертно).
5 
1
Коментарі
1