"Ти чув, що вчора сказав Григір Тютюнник? Про це вже відомо в райкомі партії"

5 грудня письменникові Григорові Тютюннику виповнилося б 80. Про нього згадує його приятель — поет Петро Засенко, 75 років.

— Якось зайшли ми з ним до редакції газети "Вечірній Київ". Один молодий автор почав просити, щоб Григір Михайлович поділився секретами творчості. "Ніяких секретів нема", — каже Тютюнник. — "Я прочитав вашу новелу "Іван Срібний". Як усе там природно, просто не можна відірватися", — говорить молодик. — "Слухайте, голубе, я знаю ваш рід, ви ніколи не знали нестатків. Ви ніколи не мерзли серед голого степу в завірюху, коли йдеш на свиноферму. А йдеш туди, бо там твоя тьотя зварить картоплі свиням, то й тобі щось перепаде. І ти йдеш, бо вдома — ні крихти. Ви не зрозумієте цього, бо такого не пережили". — "Та все ж таки секрети творчості є?" — "Є! — з притиском каже Григір. — Передаю секрет: біль. Повна душа болю".

А взагалі кожен його твір починався із зустрічі з людиною з незвичайним характером. Зустріне таку — обов'язково в нього народиться новела. Григір не любив сидіти в Києві, мандрував по дальніх дорогах і селах. Бо там можна було почути справжню українську народну мову. У столиці ми чули її тільки на Бессарабському ринку. Чимало тіток з навколишніх сіл уже знали нас в обличчя. "Такого, як сказала он та тітка, не вигадає жоден письменник", — казав, бувало, Григір.

Часто ми їздили в моє рідне село Любарці Бориспільського району. Співав пісень з моєю мамою. Вона на старість була згорблена. Він питає: "Мамо, а чого ви так зігнуті?" — "Та знаєш, 1929 року як зігнулася над колгоспними буряками, то ніколи було й розігнутися". Але публікувати такого не можна було. Тому Григір в одній з новел написав так: "Вона була дуже згорблена, мовби нахилилася колись до грядки цибулину висмикнути та й уже не випросталася".

І часто йому вдавалося обійти цензуру?

— Один з цензорів заздалегідь приходив до видавництва та попереджав: "Як тільки з'явиться верстка Тютюнника, подати мені особисто!" Викидали окремі фрази й цілі абзаци. У новелі "Три зозулі з поклоном" "Сибір неісходиму" замінили на "цей світ неісходимий". "Сусіда мій по нарах молиться у сні" — на "мій сусід по землянці". У новелі "Печена картопля": "То чоловіки, у кого є худобина, обкошують осоку навколо кущів — правління дозволило", — останні два слова викинули.

У Спілці письменників його не любили за прямоту. От якось на зборах тодішній голова спілки Василь Козаченко читав доповідь. Почалися запитання. "Коли "Літературну Україну" закриють за ненадобностю? — питає Тютюнник. — Вона ж перетворилася на ніщо. Матеріали — як у поганенькій "районці". Другого дня мене на роботі чекає Віталій Коротич. "Ти чув, що вчора сказав Григір Тютюнник? Про це вже відомо в Ленінському райкомі партії. Маєш сказати йому, щоб він себе поводив у колі письменників, як усі". — "Тобто, щоб мовчав?" — "Хоча б і так". Коли я передав Григору цю розмову, він сказав: "Та пішли вони на... — і сказав слово на три букви. — Видають по кілька романів на рік. Хіба їм потрібна література? Працюють заради грошей".

Григора звільнили з роботи. Ішов 1974 рік, почалися арешти української інтелігенції. Тютюнника занесли до "чорного" списку, усім видавництвам наказано ніде не згадувати його ім'я. Якось, коли був в опалі, у нього вихопилося: "Так я ж написав тільки напівправду життя — і мене викидають з літератури. А якби я написав усю правду, то що — мене вбити треба?"

Це довело письменника до самогубства?

— Після смерті Григора пішла чутка: мовляв, він повісився, бо хотів Шевченківську премію, а дали премію Лесі Українки. Це брехня. Тютюнник був утішений і готував промову на вручення. Попросив у мене книжку з висловлюваннями Лесі Українки про мистецтво.

Він прожив тяжке сирітське життя. Знав, що влада знищила його батька. Переслідували і його самого. Усе життя жив завжди з натугою. Так, тяжко переживав, коли його твори препарувала цензура. До цього додалися сімейні незгоди. Він був повністю відданий літературі, нехтував матеріальними благами. На цьому ґрунті виникали конфлікти з дружиною. У певний момент усе це зійшлося в одну точку.

Незадовго до смерті Тютюнник побував у своєму селі. Обійшов усіх, хто знав його батька, розпитував про нього, бо фотографії не лишилося. Батька забрали на очах Григора 1937 року. Усе життя він згадував його найніжнішими словами. Зайшов навіть до чоловіка, який написав донос на його тата, через що того заарештували. У нього було дерев'яне ліжко батькової роботи. Розмовляв з тим чоловіком, а сам тримався рукою за ліжко і ніби відчував тепло батькової руки.

У передсмертній записці Григір Тютюнник написав: "Помучте іншого". Він мав клопоти із КДБ?

— Якось поночі він ішов додому Московською вулицею. Доганяє автівка, відчиняються двері, невідомий каже: "Григорий Михайлович, садитесь, подвезём". Він сів. Вони навіть не питали, куди їхати, підвезли під будинок. Григір дав їм 3 карбованці — це тоді була солідна плата за таксі. Гроші не взяли, він кинув їх на капот. Через деякий час до нього почав додому ходити працівник КДБ, умовляв не нападати на радянську дійсність. Тютюнник якось споїв його і на собі відтягнув додому, здав дружині. Більше він не з'являвся.

На громадських заходах, вечорах, застіллях Григір завжди був у центрі уваги. Розповідав історії — сумні та смішні. А це були роки страху і доносів. Ми знали, що наші розмови прослуховують, тому були обережні у висловлюваннях. "На кожного Авеля по три Каїни", — казав Григір. Він ніколи не йшов на компроміси, ненавидів пристосуванців, наживав собі ворогів. Та за всієї зовнішньої сили й мужності, у душі він був незахищеним і вразливим.

×