У 1970–80-х найпростіше вгамувати спрагу влітку можна було біля вуличного автомата з газованою водою. Кидаєш у металевий отвір 3 коп., усередині щось квакає, й у скляний стакан-гранчак ллється вода із сиропом. Кидаєш 1 коп. — отримуєш без сиропу. Школярі хитрували: шпильку для волосся розпрямляли, потім вигинали літерою "г" і засовували в отвір замість монети. Якщо зачепити всередині петлю й потягнути трохи на себе — воду із сиропом матимеш задурно. Маневр удавався лише в автоматах старого зразка. У тих, що з'явилися наприкінці 1970-х, шпилька не "спрацьовувала".
Таку ж газовану воду й за ті ж гроші продавали на вуличних лотках. А за 5 коп. продавщиця могла налити стакан води із подвійним сиропом. Щоправда, всю насолоду від пиття псувала хмара ос біля лотків. Відійти ж не можна було: продавщиця пильнувала, аби не вкрали стакан.
Довжелезні черги вишиковувалися біля яскраво-жовтих бочок із написом "Квас". Півлітровий бокал коштував 6 коп., гранчастий стакан — 3 коп. Стаканів і бокалів не вистачало, тож пити неквапливо не можна було собі дозволити. Люди в черзі міряли тебе "лагідно-докірливими" поглядами, а то й прямо вимагали пришвидшити процес утамування спраги. Мешканці сусідніх із бочкою будинків по квас ходили зазвичай із 3-літровими банками. І за 36 коп. запасалися напоєм на цілий день.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Сто років тому соняшниковим насінням, як і зараз, торгували бабусі
Досвідчені покупці, щоб дізнатися, скільки в бочці квасу, рахували цеглини, якими продавці підпирали бочку ззаду, аби її нахилити. Якщо квасу було багато, обходилося без цеглин. Одна чи дві — ще можна займати чергу. Три цеглини — є ризик простояти в черзі марно, бо квас закінчується.
У "Гастрономах" можна було натрапити на лимонад "Буратіно" по 30 коп. за півлітрову пляшку або газований напій "Байкал" по 60 коп. Натомість майже завжди були соки на розлив "в асортименті": яблучний — 10 коп. за стакан, березовий — 9 коп. та виноградний — 12 коп. Їх наливали зі скляних конусів. Якщо в продажу був томатний сік (по 10 коп.), на прилавку обов'язково стояв стакан із сіллю, а поряд у склянці з водою — одна на всіх алюмінієва ложка.
Усередині 1970-х у Києві почали продавати американську "Пепсі-Колу". Попри високу на той час ціну — 45 коп. за пляшку 0,33 л — темно-коричневий газований напій розкуповували вмить. Порожні пляшки з-під "пепсі" можна було здати за 10 коп. У деяких приймальних пунктах вимагали здирати етикетки.
— Це ж американці, — пояснювали приймальники, — а там з етикетками не беруть.
Хоча насправді "пепсі" виробляли в Києві, американським був хіба що концентрат. Відколупати етикетку було важко, бо приліплювали її міцним імпортним клеєм. Тож удома ставили пляшку під гарячу воду, а якщо не допомагало — цілу ніч відмочували у ванні.
"Фанта" прийшла до киян пізніше, разом із футбольними матчами Олімпійських ігор улітку 1980-го. На Центральному стадіоні з'явилися закордонні автомати. Опускаєш монету, зі спеціального відсіку вилітає стакан із цупкого картону з логотипом "Фанта". Далі в нього наливається жовтий газований напій із присмаком апельсина. Дивувало людей, що стакани не треба було повертати. Тож футбольні вболівальники брали їх додому як сувеніри. Втамувати спрагу "Кока-Колою" можна було із часів "перебудови".
3 
1
Коментарі
1