17 травня 1919 року більшовики оголосили про націоналізацію всього церковного й монастирського майна.
Рішення ухвалили на підставі Декрету про свободу совісті від 2 лютого 1918-го. В ньому зазначалося, що все майно чинних церковних і релігійних товариств мало стати народним надбанням. Самі товариства не могли володіти власністю, адже не мали прав юридичної особи.
Будівлі й предмети, призначені для богослужіння, могли віддати в безплатне користування відповідним релігійним громадам лише органи місцевої або центральної влади.
Загалом декретом проголошували відокремлення церкви від держави й школи від церкви. Забороняли надавати будь-які привілеї через віросповідання та здійснювати примусове стягнення коштів на користь церковних установ. Вірянам забороняли ухилятися від виконання громадянських обов'язків і скасували всі релігійні клятви.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У СРСР забороняли продавати Біблію
Громадянам дозволили сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, а також дозволили вільне виконання релігійних обрядів.
Цивільній владі передали ведення актів цивільного стану - записи шлюбів і народжень.
З часу ухвалення декрету розпочалася хвиля гонінь та арештів священників, що вилилося в пряме протистояння більшовиків із вищим православним духовенством, зокрема, патріархом Тихоном.
Під націоналізацію 1919 року потрапили землі церков і монастирів з усіма будівлями, "живим і мертвим інвентарем". Водночас жодних чітких указівок, як саме її проводити, більшовицькі керівники не прописали. Часто "революціонери" розуміли процес по-своєму, що призводило до вбивств священників і значних погромів у храмах. З роками громадянської війни ці явища набирали все більших обертів.
Гетьман Української держави Павло Скоропадський узаконив автокефалію Української православної церкви 12 листопада 1918 року. Виходив із твердження, що в незалежній державі має бути власна церква.
У ті часи за незалежність від Московського патріархату виступали миряни й частина духовенства. Спротив чинили вищі ієрархи, переважно єпископи-росіяни. Вони заперечували автокефалію, проте погоджувалися на обмежену автономію від Москви. Центральна Рада майже не надавала підтримки прихильникам автокефалії, не бачила в них союзників державотворення. Питання стали другорядними й під час війни з більшовиками.
Захопивши владу 1918 року, гетьман Павло Скоропадський підписав Закон про тимчасовий державний устрій України, що визнавав православну віру головною. Повну незалежність церкви заперечував. Підтримав автономію за умови нерозривання відносин із Москвою й Московським патріархом.
1 
1
Коментарі