Через нерозділене кохання зв'язковій УПА відрізали груди

 

Зв'язковій УПА з Деревок Любешівського району на Волині живцем відрізали груди за те, що не стала коханою червоного партизана.

Уперше про цю історію заговорили лише у 1996 році, повідомляє "Високий замок".

"У роки Другої світової війни багато з наших односельчан подалися в повстанці, – розповідає учитель місцевої школи Микола Терещук. – В основному молоді хлопці, але були серед них і дівчата. Пішла в УПА і Степанида Ниципорик".

Дівчина була дивовижної вроди. Гарна була така, що очей ніхто не міг відвести. Не дивно, що залицялися до красуні навіть хлопці й з більш віддалених сіл, як-от Силантій Пархомчук з Пнівного Камінь-Каширського району. Кажуть, навіть сватів заслав, та дівчина відмовила, бо вподобала собі ройового командира УПА Сидора Климчука.

Хлопець був сином місцевої селянки та австрійця, який прибився на Полісся в роки Першої світової війни. Змалку Сидора в селі називали не інакше, як "німчиком". Розумний був, тямущий до наук і навчався у Любешівській гімназії. Коли почала в краї формуватися УПА, пішов у повстанці. А Степанида – за ним зв'язковою. Там же служив і її рідний брат.

Не зміг Силантій пережити такого "приниження". Дізнавшись, що Степанида пішла за коханим у повстанці, й собі подався воювати. Але – до червоних партизанів-федорівців.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Навіщо ми вчимо російську" - вчителя засудили за націоналізм

2 серпня 1943 року Федорівці вдерлися у село Деревок і давай грабувати. Навиносили з хат та клунь 200 возів добра. Усіх, кого підозрювали у зв'язках з повстанцями, хапали та зганяли до сільського майдану. А далі починали катувати й вбивати. На чолі карального загону був той самий Силантій Пархомчук. Так мстив за нерозділене кохання.

Арештованих виводили по одному на плац, штовхали у коло й били кілками, поки не падав мертвий. Тоді виколювали очі. Але й на цьому безчинства не припинялися. Тіло кидали на солому й підпалювали. Через секунду в коло виводили наступну жертву.

Забирали награбоване, палили хати "ворогів" і їхали геть. Селяни тоді поховали 17-х по-звірячому закатованих. Але тоді ні Степаниди, ні Сидора серед вбитих не було. Відомо, що батько дівчини дав партизанам відкупне – добротні чоботи. І ті спокусилися. А Силантію Пархомчуку про те, що хтось у Степаниди є вдома, не зізналися.

Улітку 1944-го Степанида захворіла на тиф. Зв'язкова УПА, аби підлікуватися, стала переховуватися у місті Камені-Каширському. Одного разу в дім її благодійника випадково зайшов односельчанин.

"То ти тут, голубко?", - глянув на дівчину й запитав.

"Не губіть, змилуйтеся", - відповіла вона.

"Все буде добре", – сказав той і пішов.

Через годину в хаті вже були енкаведисти разом із червоними партизанами.

Господар оселі, який не мав власних дітей і, ризикуючи своїм життям, заступався за Степаниду, намагався врятувати. Федорівці витягнули хвору зв'язкову з хати і попід руки потягнули в катівню. Містечко здригалося від її голосіння.

У темному сирому підвалі школи ледь світив тьмяний каганець. Червоні партизани, голосно матюкаючись, кинули свою жертву на холодну підлогу. Били, копали у живіт. Та корчилася від болю, кров заливала обличчя та одяг, вже нічого не могла сказати, лише важко хрипіла. Але й цього їм видалося замало. Тоді кати взялися її живцем четвертувати. Ще живій відрізали вуха, тоді груди, обмотали рушниками й підпалили. Степанида вже не могла зронити ні слова. В кутку мовчки спостерігав за стратою Силантій Пархомчук.

Поховали Степаниду в Камені-Каширському біля церкви. На могилі посадили калину. Та коли почали розширювати вулицю, зрівняли ту могилу із землею та заасфальтували. Сподівалися, що цей комуністичний злочин забудуть. Але пам'ять нащадків його воскресила.

Сидір важко переніс звістку про страшну загибель коханої. Загинув у бою. А Силантій Пархомчук, командир карального загону партизанів, війну пережив. Загинув потім за загадкових обставин.

×