"Був ідеалістом і вірив, що можна змінити порядок" - Іван Дзюба святкує 90-річчя

Сьогодні літературознавець, дисидент, член Ініціативної групи "Першого грудня" Іван Дзюба відзначає 90-річчя.

Народився 26 липня 1931 року в селі Миколаївка Волноваського району Донецької області. Родина переїхала до сусіднього села Докучаєвськ, рятуючись від Голодомору. Тут Дзюба закінчив школу й розмовляв російською до 17 років.

Закінчив відділення російської філології в Донецькому педагогічному інституті. Згодом - аспірантуру Інституту літератури імені Тараса Шевченка. Став членом Спілки письменників України з 1959-го. Тоді ж його почали друкувати.

1962 року Дзюбу звільнили з посади завідувача відділу критики журналу "Вітчизна". Причиною стали "ідеологічні помилки". 31 липня 1963-го взяв участь у несанкціонованому вечорі, присвяченому 150-річчю із дня смерті Лесі Українки, у Першотравневому парку Києва.

 

У вересні 1965 року на прем'єрі фільму "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" разом із Василем Стусом і В'ячеславом Чорноволом вийшов на сцену, протестуючи проти репресій щодо української інтелігенції. Через це був звільнений з посади літературного консультанта з видавництва "Молодь".

Наприкінці 1965-го надіслав до Центрального комітету Комуністичної партії України листа з протестом проти арештів інтелігенції. Додав рукопис, який згодом став популярним, - "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Швидко поширився у самвидаві. Серед української інтелігенції з'явився "культ Дзюби". Праця потрапляє за кордон. 1968 року видавництво "Сучасність" у німецькому Мюнхені вперше видало працю книжкою. Згодом її переклали англійською, італійською, французькою, російською, китайською мовами й видали в багатьох країнах. Це призвело до переслідувань автора.

1973 року Дзюбу засудили до п'яти років ув'язнення і п'яти років заслання за "антирадянську" працю - "Інтернаціоналізм чи русифікація?". У жовтні того ж року Дзюба звернувся до Президії Верховної Ради УРСР із проханням про помилування. З огляду на часткове визнання провини, місяць по тому його помилували.

З 1974-го до 1982 року працював коректором і літературний кореспондентом газети Київського авіазаводу. 1987-го став лауреатом премії імені Олеся Білецького.

Восени 1989 року був одним зі співзасновників Народного Руху України. З 1991-го працював головним редактором журналу "Сучасність". Згодом - головою редакційної ради.1991-го йому вручили Державну премію України імені Тараса Шевченка. А в листопаді 1992 року став другим міністром культури України.

У 1999-2005 роках очолював Комітет із Національної премії України імені Тараса Шевченка. Є автором майже 400 наукових праць. Створив сценарії фільмів "Василь Симоненко" та "Українці. Надія".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Відбуваються масові політичні арешти" - Дзюба

Цитати Івана Дзюби

1. Я не був "антисовєтчиком" і антикомуністом, як усі зараз себе називають, і навіть ті, хто в кущах сидів. Я був ідеалістом і вірив, що можна змінити цей порядок.

2. Я пишу в спогадах, що, може б, і не став українцем, якби в дитинстві не почув на бабусиному хуторі, як дівчата співали "Коло греблі шумлять верби".

3. Рідна мова - це найособистіша і найглибша сфера обстоювання свого "я", коли воно є, своєї особистої та національної гідності. Та річ не тільки в цьому. Річ і в об'єктивній природності, необхідності, доцільності рідних мов і мовного розмаїття в багатонаціональному світі, річ в об'єктивній цінності їх для картини світу. Річ у тому, що з умиранням усякої, а особливо розвиненої національної мови, людство назавжди втрачає одну зі сторінок своєї духовної історії, стає біднішим і несправедливішим.

4. Національна справа - це справа всього народу і кожного громадянина. Це корінний інтерес усього народу і громадянства, совість кожного з нас. Вона не відсуває інших справ, інтересів та ідеалів, але нерозривно з ними зв'язана. І ніхто не має права мовчати, коли бачить щось неподобне, так само як ніхто не має права затуляти вуха від тривожних голосів.

5. Найвищий обов'язок людини - належати людству. Але належати людству можна тільки через націю, через свій народ.

×