Примітивна медицина, антисанітарія, несправна каналізація та водопровід були головними причинами розгулу епідемій у дореволюційному Києві.
Тиф, кір, дифтерит, скарлатина, сухоти, холера у великих кількостях забирали життя і здоров'я. Влада разом з науковцями, підприємцями, активістами тільки знімали симптоми, не маючи сил назавжди вигнати інфекцію. Пише Kiev 24.
Тиф, віспа, дифтерит, кір, скарлатина, холера – такий набір київських епідемічних захворювань. Кількість померлих від цих хвороб становила третину від загального числа смертей городян за рік.
Тиф – одне з найнебезпечніших захворювань. Хвороба вражала, насамперед, мешканців нічліжок, бідних робітників і жителів бідних районів. Тому один з найпростіших методів профілактики – просто добре нагодувати людину.
Медичні заклади були перевантаженні. Крім киян ,в лікарні міста прибували приїжджі, оскільки за межами Києва медична допомога була примітивною і неефективною. Коли епідемія тифу збігалася в часі зі спалахом скарлатини або дифтериту, про вільні лікарняні ліжка можна було взагалі забути.
Пізньої осені мали велике поширення гострі респіраторні захворювання. Якщо тиф, дифтерит або ГРВІ вражали Київ хвилями, то туберкульоз (сухоти) залишався постійним звичним провідником. Його частка в загальному числі смертних випадків за рік становила 10-12%. Вбивав він переважно дорослих людей у розквіті сил і майже не піддавався лікуванню. Боротьба з сухотами лежала на плечах громадських активістів. Вони створили Товариство боротьби з сухотами і відкрили у Пущі-Водиці санаторій для хворих. Кияни, правда, не завжди захоплено приймали сусідство з хворими на сухоти і вимагали їх ізоляції.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як остання вечірка Сталіна завершилася його смертю
Спосіб життя киян сприяв епідеміям. Місто тих часів – це "велике село", де на околицях люди вели практично сільське життя. Контакти з тваринами – перше джерело поширення інфекцій. Серед корів, свиней, коней побутували ящур, свиняча чума, сап і багато інших хвороб. Недуга могла перейти від тварини до господаря. Особливо ризикували візники: їх коней вражав сап – бактеріальне хронічне захворювання, яке передавалося людям.
Моторошна антисанітарія – другий каталізатор епідемій в Києві. Місто було усіяне легальними і нелегальними звалищами сміття. Як правило, цим славилися околиці і передмістя. Верхня Солом'янка, наприклад, була майже суцільним сміттєзвалищем. Задушливе повітря панувало у місцях, де серед гною і сміття містилися базарні рундуки торговців.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Київська олімпіада 1913 року — хроніка
Київські інфекції мали специфічний ареал розповсюдження. Скарлатина найчастіше вражала мешканців Куренівки , дифтерит – мешканців Печерського району, тиф і холера стали візитівкою Либідського і Лук'янівського адміністративних районів.
На Лук'янівці мешканці міської в'язниці істотно псували медстатистику, а жителі вулиць Великої Дорогожицької та Великої Васильківської міцно тримали сумну пальму першості щодо захворюваності на холеру .
Найбільш благополучним був Палацовий район, але і його час від часу лихоманило від інфекцій. Топографія жертв епідемій чітко відображала соціальну нерівність киян. Порівняно благополучні квартали заможних мешканців центру інфекційні недуги зачіпали по дотичній. Зате "відривалися" на робітниках та сільських околицях, які стали розсадником цілого букету небезпечних хвороб.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Київ після революції - фотографії
2 
1