18 листопада 1935 року в Варшаві почався суд над 12 членами ОУН, обвинуваченими у співучасті в убивстві міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Акт обвинувачення займав 102 сторінки машинопису. Звинувачені відмовлялися говорити по-польськи, віталися окликом "Слава Україні!", перетворили зал процесу у трибуну пропаганди ідей ОУН.
Якщо вірити історикам, 14 червня 1934 р. у двох різних містах відбулись дві начебто зовсім не пов'язані між собою події, ниточки від яких, проте, привели до одного клубка. 14 червня 1934 року польська поліція заарештувала молодих українських націоналістів Степана Бандеру та Богдана Підгайного.
А наступного дня, 15 червня 1934 р., весь світ облетіла сенсаційна звістка: у Варшаві, серед білого дня, при вході До кав'ярні, де він збирався пообідати, пострілом з Револьвера був убитий міністр внутрішніх справ Польщі Броніслав Перацький. Вбивцю затримати не вдалося.
Отже, Перацького вбито, вбивця, молодий високий чоловік у зеленому плащі, втік, кинувши плащ у під'їзді одного з навколишніх будинків. А ще він загубив загорнутий у газету пакунок. Коли той пакунок з належною обережністю розгорнули, в ньому виявилася саморобна бомба. І ось від цієї бомби у Варшаві простягнулася ниточка до квартири Климишина в Кракові. Знайшлася навіть бляха, від якої був відрізаний шматок для виготовлення корпусу бомби. Не будемо в подробицях розповідати, як були арештовані 12 учасників замаху (точніше, 10, бо ж Бандера і Підгайний уже були арештовані).
Таким чином, перед судом постали:
1. Степан Бандера, 26 років, студент Львівської Політехніки;
2. Микола Лебедь, 25 років, абсольвент гімназії;
3. Дарія Гнатківська, 23 роки, абсольвентка гімназії;
4. Ярослав Карпинець, 30 років, студент Краківського університету;
5. Микола Климишин, 26 років, студент Краківського університету;
6. Богдан Підгайний, 31 рік, інженер;
7. Іван Малюца, 25 років, студент Львівської Політехніки;
8. Яків Чорній, 28 років, студент Люблинського університету;
9. Євген Качмарський, 25 років, незакінчена гімназична освіта;
10. Роман Мигаль, 24 роки, студент Львівського університету;
11. Катерина Зарицька, 21 рік, студентка Львівської Політехніки;
12. Ярослав Рак, 27 років, юрист.
Але між арештом і судом пролягли півтора (!) роки слідства.18 листопада 1935 року у приміщенні на вулиці Медовій у Варшаві почався суд над уже названими дванадцятьма учасниками замаху. Півтора роки ув'язнення, - і то не просто ув'язнення, а слідства, коли катують і фізично, і психічно, - це не так легко перенести. А до того ж слідчий показує протокол, з якого випливає, що твій товариш уже у всьому зізнався, слідству все відомо, і твої заперечення не мають ніякого сенсу. Не всі винесли такі провокації. Малюца, Підгайний, Качмарський, Мигаль дали свідчення, необхідні суду, хоч потім, з'ясувавши, як їх обдурено, відмовились від сказаного.
Процес тривав майже два місяці і широко висвітлювався не лише польською, а й світовою пресою. Ось кілька відгуків польських журналістів. Анонімний журналіст "Газети польскєй" дав не лише список усіх підсудних, а й опис їх зовнішності. Але обмежимося тим, що він написав про Бандеру:
Має вигляд досить непоказний: низького зросту, щуплий, мізерний, виглядає на 20-22 роки. Впадає насамперед в око, коли дивишся на нього, висунуте підборіддя. Гострі риси обличчя надають йому неприємного вигляду. Це враження посилюють чіпкі, трохи скошені очі, замкнені, вузькі, нерівні зуби, розмовляє зі своїм адвокатом із жвавою жестикуляцією.
Журналіст Ксавери Грушинські в "Вядомосцях літерацкіх" пише дещо інакше:
...бачимо двох дівчат і кількох хлопців, молодих, а навіть молоденьких, що дивляться нам у вічі сміло й ясно.
"З-під лоба", як писала преса, не дивиться ані Гнатківська, ані Лебедь, ані той 26-літній провідник революційної екзекутиви і її трибуналу, студент політехніки Бандера.
Сама постать міністра Перацького і його вбивство по-різному оцінювались різними силами. Організація Українських Націоналістів у своєму зверненні заявила, що міністра Перацького було вбито як україножера і на помсту за криваву пацифікацію 1930 року, бо хоч Перацький тоді ще не був міністром, але він теж був до того причетний.
Польські кола, навпаки, доводили, що Перацький був непричетним до пацифікації, що він дуже, - може, навіть занадто, - прихильно ставився до українців і прагнув налагодити українсько-польські стосунки.
Що ж, цілком можливо, що Перацький був противником насильницьких методів полонізації, бо добре розумів, що кожна дія викликає протидію. Але не доводиться сумніватися, що чинив він так не з особливої любові до українців, а винятково з точки зору державних і національних інтересів Польщі.
З категоричним засудженням убивства як методу політичної боротьби у пастирському листі, передрукованому всіма українськими часописами, виступив глава греко-католицької церкви митрополит Андрей Шептицький.
Помірковані українські політичні діячі усвідомлювали, що головою муру не проб'єш, що реальної можливості відновити українську державу, бодай у межах УНР, у найближчому майбутньому немає, тому треба пристосовуватися до існуючих обставин (мовою революціонерів-радикалів це називається опортунізмом), треба зберегти в українців національну свідомість, не наражаючи їх на криваві жертви. Саме ці політики, - вони належали до так званого УНДО (Українське Національно-демократичне Об'єднання), - коли ще велося слідство над учасниками вбивства Перацького, розпочали заходи по налагодженню стосунків між поляками й українцями.
Але "хлопці" не хотіли ніяких поступок у ставленні до себе і поводилися не просто відважно, а визивно. Відмовилися відповідати на суді польською мовою. Вітали один одного вигуком: "Слава Україні!" Їхній приклад наслідували деякі свідки, за що їх карано штрафом у 200 злотих або 10 днями тюрми. Оборонці підсудних, їх було чотири - Володимир Горбовий, Олександр Павенцький, Лев Ганкевич, Ярослав Шлапак, - постійно зверталися до суду з різними поданнями і запитами, які судом незмінно відхилялися. Зрештою, запити були сформульовані так, що в них уже була готова відповідь. Зате всі газети повідомляли, що не було ще такого процесу, на якому стільки адвокатських запитів було б відхилено і стільки свідків покарано. Самого Степана Бандеру силою виводили з залу суду, коли судді приходили до висновку, що його поведінка виходить за межі допустимого. Польський журналіст вважав це комічним. Що ж, можливо, це справді комічно, коли непоказного юнака витягують за руки і за ноги кілька дебелих поліціянтів.
А от вирок прозвучав доволі трагічно: Бандера, Лебедь і Карпинець - до смертної кари, Климишин і Підгайний - довічне ув'язнення, Гнатківська - 15 років тюрми, Малюца, Мигаль, Качмарський - 12 років тюрми, Зарицька - вісім років тюрми, Рак і Чорній - 7 років тюрми. Але згідно з амністією смертну кару замінено на довічне ув'язнення, тюремні строки до 15 років зменшено наполовину, а більше 15 - на одну третину Підсудні вислухали вирок спокійно, а Бандера і Лебедь вигукнули: "Хай живе Україна!". З цього приводу Петро Балей пізніше напише:
...одне є певне: щоб увійти в історію національним героєм, реалізатором "величної ідеї" - батьком української державності, Бандера був готовий прийняти тричі смерть на ешафоті. Ту саму готовність він хотів бачити в кожній українській людині.
8 
35413
Коментарі