"Міста-сади завтрашнього дня" - так називалася праця британського утопіста Говарда Ебенезера. У ній він висунув ідею міста-саду, яка лягла в основу дуже багатьох містобудівних проектів того часу і навіть сьогодні залишається актуальною.
Урбаністична утопія до цього переважно соціалістичною, оскільки більшість прогресивної громадськості у ХІХ століття дотримувалися в основному лівих поглядів. Що цікаво, сам Карл Маркс, розробляючи свою теорію, мало цікавився питаннями містобудування.
Ебенезер своєю працею виніс утопізм на новий рівень, оскільки він досить детально розробив цю концепцію. "Говард відповідає на головну критику капіталістичного способу життя.Сільське населення мігрує в міста, щоб працювати на промислових підприємствах. Міста ростуть, хоча умови життя залишаються погані. Ебенезар пропонує відкинути ідею міста як центру і побудувати місто, яке буде гармонійно співіснувати з природою, тобто місто-сад, а не місто-фабрику чи місто-завод. Це буде невеличка, компактна форма поселення з зеленими насадження, де житиме невелика кількість людей", - пояснює урбаністка Надія Парфан.
Ця утопія була дуже популярна по початку ХХ століття у Радянському Союзі. У 1920-ті роки у СРСР активно боролися зі старим капіталістичним устроєм з допомогою нових ідей. Серед них була й ідея "міста-саду". 30 червня 1922 року ця концепція була схвалена Товариством містобудування. Цю концепцію підтримав і відомий архітектор Володимир Семенов.
Оскільки центральним містом у Радянському Союзі була Москва, то досить актуальним було питання реконструкції Москви. Наприклад, у 1923 році Академік Щусєв розробив план реконструкції Москви, який увійшов в історію під назвою "Новая Москва".
Цей план став першою радянською спробою створити концепцію розвитку міста в дусі великого міста-саду. Проект був спрямований на чітке зонування території, збереження історичного центру, а також розвиток поселень європейського типу від центру до периферії, реконструкцію низки магістралей, московського річкового порту та залізничного вузла.
На той час йшли дуже гострі дискусії щодо містопланування. Всі архітектори, соціологи та демографи брали у них участь. Нам сьогодні важко зрозуміти гостроту полеміки. Хоча проект Щусєва розкритикували і він не був реалізований, однак концепція міста-саду не зникла. Вона знайшла своє відображення у офіційно затвердженому проекті "Большая Москва", який розробив відомий архітектор Сергій Шестаков у вигляді третього кільця Москви, яке призначалося для проживання. У рамках цього генплану було збудоване поселення Сокол. Вого зберіглося і сьогодні, незважаючи на всі реконструкції та перепланування.
До кінця Другої світової війни ці плани мало стосувалися Києва, оскільки тут були дуже сильні антирадянські настрої. В Україні найбільші дискусії щодо містобудування стосувалися Харкова, який до 1933 року був столицею радянської України. Тут активно і плідно працював український архітектор Павло Альошин.
Як відомо, після Другої світової війни Київ був значною мірою зруйнований і потребував відбудови, яка почалася з центральної вулиці Хрещатик. Відбудова відбувалася в дусі сталінського ампіру, керував роботами київський архітектор Анатолій Добровольський.
У період 1950-х років будувалися радянські промислові об'єкти. Дуже гостро стояла проблема темпів будівництва. Традиції сталінської архітектори відійшли у минуле, одна за одною приймали постанови про боротьбу з надлишками в будівництві. Наприкінці 1950-х років з'явилося гасло "Будувати швидко, якісно, добротно".
Надія Парфан розповідає: "У цей час навіть змінюється тематика видань про архітектуру. На перше місце виходить питання матеріалу. Всі мали перейматися проблемами керамзитів, розчинів. Навіть з'являлися статті з математичними розрахунками будівельних матеріалів".
Цей період характеризується антиутопізмом, коли будь-яку ідею потрібно було обґрунтувати. Намагалися прорахувати все до найменших деталей. Тут може йти мова навіть про максимальну індустріалізацію будівництва.
Саме в таких умовах зародилася концепція мікрорайонування. На відміну попередніх концепцій, теорія мікрорайонування не має одного автора. Вперше вона прозвучала 1950-х роках. Таким мікрорайоном є, наприклад, Дарниця. Суть полягає в поступовому нарощенні площі та темпів будівництва.
Ще однією важливою рисою мікрорайонів є те, що рішення про їх будівництво приймали централізовано. Єдині стандарти мали зафіксувати простір. Прикладом такого мікрорайону є "Новые Черемушки" в Москві. На перше місце виходить проблема соціально-побутового обслуговування, а також задоволення культурних потреб жителів мікрорайонів.
На прикладі мікрорайонів ми знову повертаємося до концепції міста-саду. "Внутри квартала нет автомобильных проездов. Дети могут играть спокойно", - говорилося в описі мікрорайону "Новые Черемушки".
У Києві прикладом такого мікрорайону є Русанівка, яку почали будувати у 1960-х роках. По суті, вона має всі переваги міста-саду. По-перше, чудово вписується в довколишній ландшафт, має гарне сполучення з іншими частинами Києва, з Русанівки відкривається чудовий вид на правий берег Києва. Іншим зразком такого мікрорайону, збудованого у 1970-х роках є Оболонь, яка будувалася на намивних ґрунтах.
Місто втрачених можливостей
Вже 1972 року в Києві міг з'явитися Музей сучасного мистецтва. Цей проект розробляв київський архітектор Едуард Більський. Його планували побудувати на сучасній вулій Інституцький неподалік від Жовтневого палацу. Більський запроектував надсучасну будівлю, з внутрішній двором та багаторівневим атріумом, подібно до Музею Гегенхайма в Нью-Йорку.
Однак влада не підтримала ідею музею сучасного мистецтва. Таким чином, він перетворився на Республіканський виставковий павільйон. Згодом проект змінився, його так і не довели до кінця. В кінці-кінців довгобуд просто знесли.
Музей сучасного мистецтва з'явився у Києві аж через 34 роки.
2 
1
Коментарі
1