"Присягав перед гарматами п'ять разів на різних мовах. Коли в січні 1920 року згадав про це, стало стидно і я "почервонів", — зазначив у автобіографії Петро Панченко, відомий як письменник Петро Панч.
1915-го закінчив Полтавське землемірне училище. Тривала Перша світова війна і його мобілізували до армії Російської імперії. Відправили на підготовку до Одеського артилерійського училища.
Отримує звання прапорщика й направлення в Царське Село поблизу Петербурга — тодішньої столиці Російської імперії. Там формують частини важкої артилерії особливого призначення. Мають обслуговувати далекобійні гармати.
Дозвілля Петро Панченко проводить у салонах знаті, на вечорах у митців і в офіцерському клубі, відвідує концерти та вистави в Петербурзі. У лютому 1917-го артилеристи прибувають на стрільби до Красного Села за 25 км від столиці.
— Бунт, ваші благородія! — забігає до офіцерської їдальні переляканий вояка. — Всіх виганяють із казарм на Петербург. Солдати з піхоти. Кричать "На плац, на плац!" І бах, бах. Мене мало не вбили.
Присутні відкладають гречану кашу й вирішують, що робити далі. Більшість молодих офіцерів згодні самовільно йти на Петербург із солдатами. Командир батареї проти, але його не слухають.
Дорогою дізнаються, що імператор Микола ІІ зрікся престолу. Влада перейшла до Тимчасового уряду. Саме туди прямують представники артилерійського дивізіону. До делегації входить і Петро Панченко. Військовим повідомляють про проблеми з харчами в місті й рекомендують повертатися у казарми.
Навесні того ж року артилерійську бригаду з Петром Панченком відправляють на Південно-Західний фронт, де точаться бої з німцями та австрійцями. Воювати солдати не хочуть. Знищують гармати й залишають позиції. Тоді їх відводять у місто Конотоп — тепер Сумська область.
Починається боротьба за незалежність України. Казарми оточують гайдамаки. Солдати царської армії виносять зброю і віддають козакам у сірих папахах із синіми шликами. Їхній сотник наказує розформувати батарею. Петро Панченко їде до батьків у Валки.
Після встановлення в Україні влади гетьмана Павла Скоропадського влітку 1918-го Панченко отримує повістку. Їде у зазначений у повідомленні пункт збору. Не подобається тамтешня організація й дисципліна. Тому рве повістку й повертається додому.
На одній із залізничних станцій приєднується до Запорізького корпусу полковника Петра Болбочана. Бере участь в антигетьманському повстанні. Відстоює владу Директорії Української Народної Республіки у боях із поляками, більшовиками й денікінцями.
Бере участь у Першому Зимовому поході — виході з оточення на Тернопільщині і рейді центральними українськими землями, які займали вороги. У січні частина бійців відокремлюється в Червону гайдамацьку бригаду отамана Омеляна Волоха. Серед них і Петро Панченко.
За кілька місяців стає командиром 180-го легкого артилерійського дивізіону у складі 60-ї стрілецької дивізії Червоної армії. Воює з поляками на Галичині. Після підписання мирного договору підрозділ перекидають на Поділля. Протистоять повстанським загонам отаманів Семена Заболотного, Дмитра Цвітковського, Кирила Лиха, Пилипа Хмари.
"Зробили ми тоді сто один похід, — згадував Петро Панч у повісті "На калиновім мості". — Заставали ще свіжі сліди перебування "зелених", але жодного з них так і не злапали. І не дивно, бо начальник 60-ї дивізії Крючковський, як потім виявилося, перекинувся до "зелених", хоч про людське око й залишався у червоних".
Досвід військової служби Петро Панч використовує у збірці повістей "Голубі ешелони" 1928-го. Описує трагічну долю офіцера Лец-Отаманіва, який боровся за самостійну Україну. Літературний герой заплутався у своїх переконаннях і розчарувався у різних сторонах війни. Через 20 років письменника починають ганьбити за цю книжку. До перевидання змінюють зміст.
Працював в інституті шляхетних дівчат
1891, 4 липня — в сім'ї майстра-колісника в містечку Валки — тепер Богодухівський район на Харківщині, народився Петро Панченко.
1906 — закінчує двокласну школу. Працює писарем страхового агента. 17-річним їде до Харкова і влаштовується в канцелярію Інституту шляхетних дівчат.
1911 — вступає до Полтавського землемірного училища. Після нього мобілізують в армію.
1915 — одружується з гімназисткою Тетяною Собеською. У них народжуються доньки Галина й Ольга.
1921 — стає землеміром у Валках. Починає публікувати нариси й оповідання в газетах "Незаможник", "Вісті", "Селянська правда". Підписується "П. Пан", але редактор хоче уникнути такого ворожого для ідеології слова й виправляє на "Панч".
1923 — селиться у Харкові та влаштовується в журнал "Червоній шлях". Того ж року видає першу книжку "Taм, де верби над ставом". Входить до літературних угруповань "Плуг" та ВАПЛІТЕ.
1926 — долучається до групи, яка ініціює в Харкові зведення будинку для письменників "Слово". 1930-го отримує в ньому квартиру.
1938 — переїжджає до Києва. Наступного року очолює Львівську письменницьку організацію.
1942 — працює головним редактором літературного відділу радіостанції "Радянська Україна" в Москві.
1949 — стає головою правління Харківської організації Спілки письменників.
1965 — за повість "На калиновім мості" отримує Шевченківську премію. У творі поєднаний автобіографічний, документальний і художній матеріали.
1978, 1 грудня — Петро Панч помер. Поховали на Байковому кладовищі.
Майбутній тесть відмовляв від весілля
"Замолоду ми ладні одружитися з усіма дівчатами і… ні з ким. Може, тому так щиро плакав я уві сні, коли приснилося, що одружуюся. Відчув себе, ніби йду не до вінця, а на страту. Ох, як же я гірко плакав. Навіть прокинувся з мокрими очима. Але чого саме плакав, так і не второпав, — чи мені страшно було змужнілості, чи жаль за парубоцькою безтурботністю", — писав Петро Панч у повісті на "Калиновому мості".
Під час навчання в Полтавському землемірному училищі знімав кімнату з іще одним хлопцем. Вікна не відчинялися й було постійно душно. Вирішили перевірити чи спалахне насичене вуглекислим газом повітря.
Налили в попільницю бензин і піднесли сірник. Паливо зайнялося і трохи вихлюпнулося на стіл, загорілася скатерка. Дим почули дівчата, які тільки-но поселилися в сусідній кімнаті. Одна з них вхопила ковдру і погасила вогонь.
Це були сестри Наталія й Тетяна Собеські. З другою в Петра Панченка складаються особливо теплі стосунки. Влітку вона запрошує до свого хутора Свистунівка поблизу залізничної станції Мала Перещепина — нині Полтавський район.
У її батька землевласника Петра Собеського день народження. З'їжджаються його родичі та друзі. Після веселої вечері слухають грамофон. Петро Панченко проводить час із Тетяною.
Наступного дня вона говорить, що хоче жити з ним. Та батьки "кажуть, що це не серйозно", натякають на шлюб. Чоловік іде до господаря й просить руки доньки.
— Тьху! Вам що життя набридло? От молоде й дурне, — по доброму відповідає Петро Собеський.
Одружуються за рік. На другий день після вінчання Петро Панченко вирушає на службу.
1 
1
Коментарі
1