"Я цілком поділяю погляди літератора Івана Дзюби, за які його засудив нарсуд Києва. Беручи до уваги стан здоров'я засудженого і те, що для мене перебування на будь-якому режимі здається майже рівне в'язниці, — прошу ласкаво дозволити мені відбути замість нього визначене судом покарання, — пише відкритий лист перекладач Микола Лукаш і відправляє його на адреси Верховної Ради, Верховного суду, Прокуратури УРСР та Спілки письменників.
Його визнавали кращим перекладачем. Твори європейських класиків українською розходилися поміж дисидентів у рукописах, видавалися і розкуповувалися. Спілка письменників дала Лукашу однокімнатну квартиру в Києві. Просив дати більшу, бо мав багато книг. Відмовили, тому викинув газову плиту і перетворив кухню на бібліотеку. Їсти ходив до їдальні готелю "Дніпро" неподалік.
Працював удома. Від книг часто відволікали письменники та перекладачі, які приходили порадитись. Бувало, хтось невдоволений гримав у двері, лаявся, називав "петлюрівцем", бо переклади занадто народні.
1973-го проходять арешти дисидентів "за антирадянську агітацію та пропаганду". Знайомому Миколи Лукаша Івану Дзюбі дають 5 років тюрми і стільки ж заслання. Підстава — його праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?". У ній доводить, що політика комуністів щодо України суперечить інтересам народу. Він хворий на туберкульоз.
Лукаш переймається становищем Дзюби. Перекладача починає діставати колега Микола Мещеряк. Пише доноси про "архаїчний українолюбний" переклад.
"Встановив контакти з націоналістами із творчої інтелігенції. Поділяючи їхні погляди, допускав наклепницькі висловлювання, — йдеться у довідці КДБ, яку відправили Першому секретареві ЦК КПУ Володимиру Щербицькому. — Ніби в Україні продовжується русифікаторська політика царизму, яка завуальована інтернаціональними міркуваннями. Заявив, що на кожному кроці бачить дискримінацію та прагнення ліквідувати українську націю. Стверджував, якщо союз із росіянами протягнеться ще деякий час, то Україна, як нація, зникне".
Починають стежити і прослуховувати телефон. У Спілці письменників проводять збори і намагаються добитися відмови від листа на захист Дзюби. Марно.
Збираються вдруге. Після дискусії Микола Лукаш дістає з кишені квиток, кладе на стіл президії та виходить.
Його переклади більше не друкують. Береться редагувати тексти, але з ним побоюються співпрацювати.
Постійно носить один і той же одяг — старий спортивний костюм чи занедбаний піджак. Узимку ходить без шапки. Позичає гроші у знайомих. Крутиться біля ресторанів, доки не побачить когось знайомого. Тоді проситься підсісти і поїсти в обмін на цікаву історію. Їжею діляться сусіди.
"У ці темні дні я іноді пробивав для нього через наш літфонд безкоштовні путівки до Будинку творчості в Ялті й Ірпені", — згадував письменник Павло Загребельний.
За рік Іван Дзюба добивається помилування. Микола Лукаш влаштовується у Торгову палату — перекладає рекламу.
Якось біля їдальні нападають "гебісти", звинувачують у п'янстві і хочуть затримати. Він відмахується, бо це неправда. Дають під ребра, скручують та везуть до витверезника.
Роботи стабільної немає. Намагається виграти гроші в карти та більярд. У парку навпроти Будинку офіцерів грає в доміно.
— Партія бл...дь! — вигукує якийсь пенсіонер.
— Що ви сказали? — хмуро питає Лукаш.
— Сказав, що закінчив гру.
— Ні, ви не так сказали, — відрізає Лукаш. — Тут усі чули, яким словом ви обізвали нашу рідну партію.
У більярдній сходиться з російськими письменниками Юліаном Семеновим та Лазарем Кареліним.
— Вот еще один хохол появился, "бей жидов, спасай Россию", — зустрічає його Карелін.
— Я слишком интернационалист, чтобы бить жидов. И слишком украинец, чтобы спасать Россию, — відрізає Лукаш.
Грає лише однією рукою, інша скована артритом. Каже, що від друкарської машинки. Кулі забиває поштовхом.
"Коли грало київське "Динамо", кидав усе на світі, навіть свої переклади, і поспішав до телевізора. Якщо час збігався із вечерею, то і її відставляв", — згадував письменник Юрій Хорунжий.
Спостерігав за грою постійно з усмішкою на обличчі.
— Миколо, а на стадіон ви ходите? Ото люди, що сиділи б коло вас, мали б усміху, — помітивши це, питають.
— А чого, — каже. — Можна і на стадіон. Як хтось купить квитка чи запросить.
Кругом спілкується українською, за це, буває, грубіянять. Якось стає в чергу в гастрономі.
— Скажіть, будь ласка, хто останній? — запитує.
— Опять на этом телячьем языке! Вы что, по-человечески не можете?
— Могу, пожалуйста: идите вы все нафуй!
Іншим разом помічає яскраво нафарбованих дівчат, що минають чергу до тролейбуса, в якій він стоїть.
— Чого ви нас минаєте, станьте, будь ласка, в чергу, — каже Лукаш.
— Я по-хохляцки не понимаю, — кидає йому одна.
— Я перекладач, можу по-вашому! Бл...ди, становитесь в очередь.
1979-го новий редактор журналу "Вітчизна" Віталій Коротич пропонує перекласти кілька віршів з угорської. За ним на замовлення наважуються інші. Павло Загребельний домагається дозволу на перевидання Лукашевого "Фауста". З тих пір жити стає легше.
25 мов знав Микола Лукаш. Робив переклади літературних творів із 15. Серед них — англійська, французька, німецька, болгарська, сербсько-хорватська, іспанська, італійська, польська, естонська. Переклав на українську найкращі твори європейських класиків: Ґете, Флобера, Гейне, Бокаччо, Бернса, Лорку, Аполіннера. Писав власні сатиричні вірші-"шпигачки".
Не заводив стосунки з жінками
1919, 19 грудня — Микола Лукаш народився в місті Кролевець, тепер Сумська область. Батько Олексій був ткачем, мати Василина вирощувала і продавала квіти. Мали ще Ганну, Івана, Параску та Ольгу. Микола у дитинстві вивчив ідиш, спілкуючись із місцевими євреями. Кілька днів пожив у циганському таборі і вивчив їхню мову. У гімназії опанував французьку, німецьку та англійську.
1938 — вступає до Київського університету на історичний факультет. Закохується в одногрупницю Олену Біличенко, але та не відповідає взаємністю. З тих пір не заводить стосунки з жінками.
"Кохана жінка та діти потребуватимуть моєї постійної уваги. В мене така робота, як порину в неї, то забуваю про все на світі й надовго, — пояснював пізніше сестрі Ганні. — Розриватися між двома пристрастями не зможу, тому і віддаю перевагу роботі".
1939 — залишає навчання і йде вчителювати по сільських школах Київщини. Працює в "Архіві давніх актів", перекладає документи про Коліївщину із латини та польської.
1941 — робить окопи під Києвом. При авіанальоті отримує поранення в ногу. Після війни живе у Харкові й викладає іноземні мови у педінституті. Робить перший переклад "Фауста" Йоганна Ґете українською. Пізніше німецькі критики визнають його найкращим, бо зрозуміли багато думок, які ніхто не міг розтлумачити.
1958 — переїжджає до Києва. Перекладає "Декамерон" Джованні Бокаччо та "Дон Кіхот" Мігеля де Сервантеса.
1973 — залишається без роботи після заяви на підтримку арештованого публіциста Івана Дзюби. Живе у злиднях. Отримує замовлення на переклади через 6 років.
1988, 29 серпня — помирає від раку простати. Похований на Байковому кладовищі.
4 
35413
Коментарі