Ексклюзиви
Пʼятниця, 13 травня 2011 08:08

Василь Стефаник був закоханий в одну доньку священика, одружився з другою, а доживав віку з третьою

Автор: фото: Укрінформ
  Василь Стефаник 1933 року відмовився від персональної пенсії радянського уряду, коли дізнався про штучний голод в Українській РСР і репресії проти інтелігенції. У виданих в СРСР біографіях письменника про цей епізод писали так: ”Внаслідок переслідування з боку польських властей зв’язки Стефаника з Радянською Україною тимчасово припинилися”
Василь Стефаник 1933 року відмовився від персональної пенсії радянського уряду, коли дізнався про штучний голод в Українській РСР і репресії проти інтелігенції. У виданих в СРСР біографіях письменника про цей епізод писали так: ”Внаслідок переслідування з боку польських властей зв’язки Стефаника з Радянською Україною тимчасово припинилися”

"Удома мої батьки ніколи мене не били", — писав Василь Стефаник в автобіографії. Перших побоїв зазнав, коли почав навчатися в Коломийській гімназії. Для сільських хлопців у класі була призначена остання парта. Першого ж дня викладач історії лупив малого Стефаника по руках палицею за те, що не міг дотягнутися до високо почепленого малюнка.

А вчитель німецької мови сказав прямо:

— Іди, хаме, свині пасти!

Увесь клас зареготав.

Наступного дня батько Стефаника поскаржився директорові гімназії. А синові купив "панське одіння". Та було воно не з найкращої тканини. Ще й смерділо: малий мусив ходити з високо піднятою головою. Варто було зайти до класу в новому костюмі, усі учні знову починали сміятися.

— Здається мені, що я був би іншим чоловіком, якби той стид мене не отруїв, — казав згодом Василь Стефаник.

Після гімназії він вивчає медицину в Краківському університеті. Товариші його кликали "Мужиком". Чи то через прикарпатську говірку, чи тому, що здавався мудрішим за інших. А ще говорили, що над Стефаником завжди птахи літають. Де б не ходив — постійно над його головою пурхали ластівки.

Любив переповідати історії про рідне село. Його одноліток, редактор чернівецької газети "Праця" В'ячеслав Будзиновський, якось не втримався:

— Мой, пиши! Усе це, що мені розказуєш, напиши. Але так, як розказуєш. Ні на волос інакше. Закасуєш Мопассана, — перевершиш, тобто.

— Хто мені це видрукує? — пручався Стефаник.

— Я видрукую. Чей же маю власну газету.

За кілька днів надіслав таки кілька оповідань. Боявся критики, тож попросив не вказувати свого прізвища. Підписав їх псевдонімом "С".

Будзиновський згадує, як твори Стефаника вперше побачив професор-мовознавець Степан Смаль-Стоцький:

— Читав зразу плавно, але по хвилі гикнув. Гикнув ще раз, і по лиці покотилися сльози. Решту прочитав тихо, кажучи, що голосно не годен. По хвилі мовчанки каже: "Я цікавий, яке вражіння зробить на Поліно".

"Поліном" називали письменника Осипа Маковея. Бо той мав сталеві нерви. Ніколи по його обличчі не можна було збагнути, у якому настрої перебуває. Та коли йому сунули під ніс нове число "Праці", відвернувся до стіни. Соромився, що товариші побачать його сльози.

— Нехай же його качка копне! — промовив урешті. Це була перша рецензія.

1900 року Василь Стефаник відвідав священика Кирила Гаморака із села Стецеви, сусіднього з його рідним Русовом. Познайомився з трьома його доньками — Євгенією, Ольгою та Оленою. Закохався в найстаршу. Проте Євгенія була вже заміжня, мала двох дітей.

Згодом одружився з Ольгою. На весіллі були письменники Іван Франко й Марко Черемшина, історик Михайло Грушевський. Через 10 років Ольга померла. Ще раніше не стало Євгенії. Решту життя прожив з Оленою, яка вже була овдовіла по смерті чоловіка — священика Іван Плешкана. У нарисі "Серце" Стефаник напише про сестер Гаморак: "Євгенія Калитовська — мій найвищий ідеал жінки. Ольга — найбільший мій приятель і мати моїх трьох синів. Олена Плешканова — моя вірна приятелька в біді на старі роки — вона виховала мені трьох синів: Семена, Кирила, Юрка".

По смерті батька Василь Стефаник облаштував будинок у рідному селі Русові. Поряд викопав ставок — бо дуже любив купатися в холодній воді. Недалеко від берега, просто у воді, поставив стілець. Міг годинами там просиджувати, читаючи газети.

Селяни зверталися до нього "пане посол". 1908 року друзі запропонували Стефаникові стати депутатом австрійського парламенту — Галичина тоді була частиною цієї імперії. Відмовлявся. Тоді схитрували — висунули кандидатом журналіста Володимира Охримовича. А той після перемоги відмовився від посади на користь Стефаника. Відтоді майже щодня їздив до Снятина — центру повіту. Дорогою набирав повну підводу — фіру, по-місцевому, — селян. Слухав їхні історії, жартував.

Коли Галичина після Першої світової війни опинилася у складі Польщі,  Василя Стефаника обрали до шкільної ради. Мусив ходити на всі зібрання, що стосувалися освіти. Окрім нього, там був лиш один українець — священик. У того постійно забирали голос, щойно починав говорити рідною мовою. Тож коли одного разу якийсь із польських радників зацитував українську приказку, Стефаник його "підколов":

— Як смієте, пане інспекторе, говорити неурядовою мовою? Це ж саботаж! За це жде вас захід або примусова емеритура (пенсія. — "ГПУ").

Поляки-радники опустили очі.

1931-го cвого 60-річчя відзначати не хотів. Уже мав хворе серце, частину тіла паралізувало, ходив із ціпком.

— Люди сапають, а ти, дурню, ювілей роби! — казав.

Коли ж дізнався, що у сільському народному домі готують урочистості, закликав місцевого маляра.

— Ти, дурню, як смів робити якісь шопки на мою адресу! — вилаяв.

Та той не ображався. Знав, що "дурнями" Стефаник називає кожного молодого, якого любить.

У день народження до хати письменника прийшли гімназисти.

— У день ваших іменин... — почали з порога.

— Но! Но! Но! — перебив господар. — Доволі. Сідайте, хлопці, і харчуйте.

Увечері таки пішов до народного дому. Ледве протиснувся між натовпом людей. Сів біля сцени, склав руки і мовив:

— Зачинайте вже той храм, — тобто храмове свято.

1871, 14 травня — Василь Стефаник народився у селі Русів, теперішній Снятинський район Івано-Франківської області, у родині війта

1892 — вступив на медичний факультет Краківського університету. 1900-го закинув навчання через проблеми з нервами, повернувся на батьківщину

1897 — опублікував перші новели в чернівецькій газеті "Праця". Згодом з'явилися його збірки "Синя книжечка" (1899), "Камінний хрест" (1900), "Дорога" (1901), "Моє слово" (1905)

1904 — одружився з Ольгою Гаморак. Померла 1914-го. Мали трьох синів — Семена, Кирила та Юрія. Семен (1904–1981) 15 років був головою Львівського облвиконкому. Кирило (1908–1987) був першим директором меморіального музею батька в Русові. Юрій (1909–1985) виїхав до Канади, працював юристом. Там і помер. За заповітом, похований поруч із батьком у Русові

1908 — обраний послом (депутатом) австрійського парламенту Австро-Угорської імперії. Був ним до її розпаду 1918 року

1936, 7 грудня — Василь Стефаник помер у рідному селі

Зараз ви читаєте новину «Василь Стефаник був закоханий в одну доньку священика, одружився з другою, а доживав віку з третьою ». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

5

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 289
Голосування Чим закінчиться зустріч Зеленського і Путіна?
  • Нічим. Все залишиться, як є
  • Україна піде на поступки Росії
  • Путіна переконають зупинити війну
  • Зеленський погодиться вписати особливий статус Донбасу у Конституцію
  • Президент зрозуміє, що з Путіним домовитись нереально. На Донбасі почнуть будувати стіну
  • Домовляться про газ, але не про Донбас
Переглянути
Погода