У квартирі письменника Віктора Некрасова в центрі Києва — у Пасажі на Хрещатику, 15 — другу добу поспіль тривав обшук. Люди із КДБ вдерлися до нього 17 січня 1974-го. Рилися в шафах, пересували меблі, зривали паркет — шукали антирадянську літературу.
Переслідувати Некрасова почали ще за правління Микити Хрущова. 1962-го після подорожі письменника Європою й Америкою вийшла його збірка нарисів "По обидва боки океану", в якій не приховував позитивних вражень. Автора звинуватили в "низькопоклонстві перед Заходом". Почалися цькування. На Віктора Некрасова, уже відомого радянського письменника, героя війни, лауреата Сталінської премії за повість "В окопах Сталінграда", невдовзі завели кілька справ. Стали викликати на парткомісії, збори, влаштовували принизливі перевірки й допити. Звинувачення — підтримка дисидентів та українських націоналістів. Некрасова перестали друкувати, а вже видані книжки вилучали з бібліотек. Таврували на сторінках республіканських газет. Зрештою виключили зі Спілки письменників і Спілки кінематографістів, а також із партії.
— Некрасов був у Києві мозолем, більмом для тамтешнього КДБ, йому було наплювати на всі заборони, він вільно спілкувався із західними журналістами, — згадував режисер Євген Лунгін. — За ним їздила машина, зовнішнє спостереження. Потім він із цими хлопцями пив, вони в нього "стріляли" закурити... Усі його вчинки й заяви були відкритими, він ніколи не ховався, не писав анонімно.
При обшуку в Некрасова вилучили сім мішків "нелегальної літератури". Зокрема, підшивки журналів "Парі-матч" та "Америка", альбом Сальвадора Далі, вірші Марини Цвєтаєвої, "Житіє Серафима Саровського". Забрали також друкарську машинку й рукопис книжки про Бабин Яр. 29 вересня 1966-го, у 25-ту річницю масового розстрілу євреїв у цьому київському урочищі, Некрасов виступив із промовою, в якій закликав поставити пам'ятник на місці трагедії. Натомість радянське керівництво планувало побудувати тут стадіон чи парк відпочинку. Та з кожним роком на місці розстрілу тисяч жертв збиралося все більше людей, щоб ушанувати пам'ять загиблих. Некрасова звинуватили, що він організовує сіоністські збіговиська. Завели нову справу.
Після обшуку письменника шість днів поспіль викликали на допити. Випитували, звідки в нього антирадянська література, кому він давав її читати. Вимагали видати знайомих, які розповсюджували самвидав. Віктор Некрасов мовчав. Слідчі взялися за друзів письменника. Декотрі не витримували тиску й зізнавалися, що в розмовах той критикував партію, називав СРСР фашистською та підлою країною. Некрасов опублікував відкритий лист Леонідові Брежнєву "Кому це потрібно?" в емігрантській газеті "Русская мысль". Писав про переслідування, яких зазнавав 11 років, що його ізолюють від читачів, виштовхуючи в еміграцію.
У червні 1974-го Некрасов подав документи на виїзд у посольство Швейцарії, а в жовтні із дружиною Галиною вилетів до Цюриха. Перед відльотом його речі ретельно перевірили. Нагороди звеліли викласти. Тоді він їх усі надягнув. Зокрема, медаль "За оборону Сталінграда". Зняти ніхто не насмілився.
— Краще померти від туги за батьківщиною, ніж від ненависті до неї, — казав друзям перед виїздом.
Віктор Некрасов невдовзі перебрався до Парижа. Жив спочатку в друзів, потім винаймав квартири. Видав шість книжок, працював у російських емігрантських газетах і журналах. Тричі на тиждень ходив до паризького бюро радіо "Свобода" записувати свої передачі. Брав інтерв'ю, робив огляд літературних і кінематографічних подій у Радянському Союзі, виступав на захист переслідуваних там, читав свої твори. Готуючись до передач, обкладався книжками й курив, як паровоз. Писав олівцем крупним почерком.
— Я пошёл клеветать, — жартував перед виходом.
1984-го Некрасов надіслав лист радянському послу в Парижі. Просив дозволу приїхати до Києва, щоб відвідати могилу матері. Відтоді, як він повернувся із фронту, вони майже не розлучалися. Друзі згадували, як Некрасов, підтримуючи стару матір під руку, прогулювався Хрещатиком. Та називала його Бублик або Вікун. Страшно ревнувала. Через це Віктор довго не наважувався одружитися. Жартував:
— Мама дарма мріє про моє одруження. Не розуміє, як я про неї дбаю, не приводячи додому невістку.
Із актрисою 56-річною Галиною Базій він одружився вже після материної смерті влітку 1970-го. Познайомилися вони ще до війни. Віктор тоді захоплювався театром, якийсь час працював актором і театральним художником. Галина з першим чоловіком і сином Віктором Кондирєвим довго жила у Кривому Розі, працювала в місцевому драмтеатрі. Коли овдовіла, стала часто приїжджати в Київ до Віктора. Зрештою вирішили жити разом.
Некрасов любив її сина й онука Вадика. Після від'їзду письменника, його пасинкові з родиною 1,5 року не дозволяли виїхати з СРСР. Віктор звернувся по допомогу до французького поета й комуніста Луї Араґона. Того ЦК КПРС якраз збирався нагородити орденом Дружби народів. Араґон прийшов до радянського посольства й заявив:
— Якщо родину Кондирєвих негайно не випустять із Союзу, я привселюдно відмовлюся від ордена.
Подіяло: 1976-го Віктор із дружиною та сином емігрував до Франції. А прохання Некрасова відвідати батьківщину радянський посол проігнорував. Більше письменник не звертався. За два роки до смерті він написав книжку "Записки зіваки", яку присвятив прощанню з ріднім містом. Завершив її словами: "Ні, не сумую я за Києвом. Розлюбив його, бо він розлюбив мене".
Віктор Некрасов помер 25 років тому від раку легенів. Йому було 76.
1911, 17 червня — Віктор Некрасов народився в Києві в родині бухгалтера Платона Некрасова й лікаря Зінаїди Мотовилової. До 1914-го жив із батьками та старшим братом Миколою в Лозанні у Швейцарії, де мати вчилася в університеті, потім у Парижі. Із початком Першої світової війни повернулися до Києва. 1917-го помер батько. Брат загинув у громадянську війну.
1936 — закінчив архітектурний факультет Київського будівельного інституту, паралельно вчився в театральній студії. Після інституту працював актором і театральним художником у кількох російських містах.
1941-1944 — на фронті: полковий інженер, заступник командира саперного батальйону, учасник Сталінградської битви. На початку
1945-го після поранення в Польщі демобілізований у званні капітана. 1947-го отримав Сталінську премію за повість "В окопах Сталінграда".
1958 — вийшов фільм "Місто запалює вогні" за сценарієм Віктора Некрасова, а через три роки — "Невідомому солдатові". 1986 року написав останню книжку в еміграції — "Маленька сумна повість".
1987, 3 вересня — Віктор Некрасов помер у Парижі від раку легенів, похований на російському цвинтарі в Сент-Женев'єв-де-Буа.
36
мовами перекладена повість Віктора Некрасова "В окопах Сталінграда". Вийшла загальним накладом у кілька мільйонів екземплярів. 1981-го, перевидаючи свою книжку в еміграції, автор писав у післямові: "Три роки в армії, у найважчі для неї дні. Полюбив її й перемогами її пишаюся. Полюбив вічно чимсь невдоволеного рядового бійця. Не того, що на плакатах, спокійного, упевненого, у касці — їх ніхто ніколи не носив, — а іншого, у пілотці до вух, в обмотках, що спадали, який матюкав старшину більше, ніж німця, який проорав пів-Європи й видерся на Рейхстаг".
3 
1
Коментарі
8