"Наче сьогодні пам'ятаю, як мій батько Самійло Нежурбіда радився із сусідом Степаном Каплюченком, вступати чи не вступати до колгоспу. Дядько Степан не хотів туди йти, а батько кажуть: "Вступаймо, бо зішлють на Сєвєр", — згадує 85-річний Яків Нежурбіда із райцентру Тальне на Черкащині.
Яків Самійлович живе сам. Кілька років тому поховав дружину.
— Я питаю у мами: "А де ті Сєвєр?" "Та це левада біля Соколівочки", — кажуть. Я собі й думаю: "Ну, зішлють нас у Соколівочку, й що з того? Це ж недалеко — 7 кілометрів від Тального".
Самійло і Марія Нежурбіди мали п'ятеро дітей. Найстаршій Франі 1932-го виповнився 21 рік, Михайлові — 14, Петрові — 12, Якову — 7. Найменший — Борис мав 3 роки. Сім'я обробляла чотири з половиною десятини землі за 3 км від Тального. Тримали коня, корову, свиней.
— Жити було добре, то й сім'ї були великі. Їсти в нас завжди було багато, — розказує Нежурбіда. — У великій скрині кільцями лежало сало, в льоху в діжках — засолена телятина. Холодильників не було, а нічого не псувалося.
У жнива Самійло із сусідом Каплюченком возили кіньми збіжжя. Попід хатами їздила кооперативна молотарка.
— Приїде, пихтить, а коло неї машиніст ходить. Нам, малим, це дуже нравилося.
Навесні 1932-го Самійло Нежурбіда вступив до колгоспу ім. Будьонного. Здав корову, коня, реманент.
— У колгоспі організація праці була нікудишньою. Коні й корови голодали й дохли. Корова в нас була удійна, породиста. У колгоспі вона охляла. Мама її дуже любила, ходила давати їсти, а в корови сльози з очей капали.
Зерна на трудодні Самійло не отримав. Натомість комнезамівці двічі забирали залишки минулорічного врожаю.
— Комнезамівці — це нероби й алкоголіки. Їм робити не нравилося, а видирати — тільки подавай, — продовжує Яків Нежурбіда. — Пам'ятаю, як до нас у двір зайшла Домця Бідна — так на неї казали. Взяла залізного щупа й тикає ним у стіжок сіна. А я у вікно дивлюся. Питаю у матері: "Що вона шукає?" "Зерно", — відказують. Я малий був, але пам'ятаю, як здивувався. "Ми ж уже все віддали, чому вони не вірять, а ще шукають?"
На дітей у колгоспі видавали миску затерухи на день. Дорослим — нічого. Узимку Самійло Нежурбіда зліг. Мати ходила містом, шукаючи бодай якийсь підробіток.
— Березень 1933-го був дуже холодний. Батькові стало геть погано. Якось уранці мати йде на підробітки, а мені каже: "Дивися, Яша, батько має вмирати". "А як я взнаю, що він помер?" — питаю. "А ото як воші злізуться з голови на бороду, то уже й помер". Сів я незворушно й дивлюся на батька. За годину всі воші на бороду злізли. Йшов батькові 53-й рік. Я сидів коло нього й плакав.
У квітні діти почали бігати на тальнівський цукрозавод. Між камінням у жомовій ямі вибирали минулорічний жом. Удома відмивали його від піску.
У травні–червні збирали цвіт акації, лободу.
— Мати попереджувала мене: "Не виходь, бо з'їдять". А я кажу, що мене їсти, самі кожа та кості. Не знаю, як ми до зими дотягли.
Перед новим, 1934-м роком старший брат Якова — Михайло отримав на трудодні 5 ц пшениці за те, що працював причепником на тракторі.
— Ми так раділи святому хлібові. Тепер нас ніяка смерть у могилу не зведе, казали. Потім із війни живими-здоровими повернулося нас троє братів. За мамину турботу Бог їй додав віку — прожила за себе і за батька. Померла у 102 роки.
Яків Нежурбіда закінчив вищу партійну школу. Тривалий час був міським головою Тального.
285 000
СТІЛЬКИ приблизно сімей вивезли до середини 1930-х за межі України, за даними Управління народногосподарського обліку УСРР. Близько 70% господарств та понад 80% посівних площ колективізували до кінця 1932 року. Значну частину розкуркулених депортували на Північ, Урал та до Сибіру, де на багатьох із них чекала смерть. На прикладі розкуркулених сусідів страхали інших селян.
8 
35413
Коментарі
1