"Тільки ґудзики на мундирах змінилися"

1

Фото: Фото надане Комітетом зі вшанування пам'яті блаженного священномученика Омеляна Ковча

Греко-католицький священик Омелян Ковч кілька разів дивом рятувався від смерті. Уперше — 1919 року. Був тоді капеланом — військовим священиком — в Українській галицькій армії. Загін, якому надавав духовну опіку, потрапив у полон до більшовиків. У вагонах для худоби бранців повезли на схід. Час від часу ешелон зупиняли, щоб скинути померлих. На одній зі станцій священик попросив вартового випустити його — набрати води.

— Мушу жити й молитися за вмираючих, а сам гину від спраги та задухи, — пояснив.

Той дозволив вийти, а коли отець за хвилину повернувся, гримнув дверима вагона просто перед його носом.

— Батюшка, пам'ятай молитися за Луку, — тільки крикнув, коли поїзд рушив.

Потім був іще один полон — польський. Ковч двічі перехворів на тиф. Вижив. По війні став парохом церкви Миколая в Перемишлянах біля Львова. Між двома світовими війнами тут жили десь п'ять тисяч осіб: три тисячі євреїв і приблизно по тисячі українців та поляків.

Із польською владою стосунки у священика відразу не склалися. Вивішене на дереві оповіщення, що Галичину включили до складу Польщі, отець Омелян зірвав і подер. І вже за кілька днів отримав перший виклик до суду — за антидержавний вчинок. Лише із 1925-го до 1934 року в помешканні Ковчів польські поліціянти провели 40 обшуків. Тобто що три місяці. Половина з тих відвідин закінчувалася тимчасовим арештом отця. От задумав він будівництво нової церкви на околиці Перемишлян. Польська влада не давала дозволу звести там греко-католицький храм. Тоді отець намовив майстрів зробити заготовки стін і бань. І за одну ніч із них устигли поставити церкву.

Його проповіді під час богослужінь ходили слухати не тільки українці, а й поляки. Навіть сперечалися за місце в церкві — кожен хотів стояти якнайближче до отця.

— Зрубав ломаку, — зізнався йому якось чоловік на сповіді. — Не маю чим обігріти домівку взимку, от і набрав у лісі дров потайки від господаря.

— Скажи ясно, що вирубав не якусь там ломаку, а таку, що вас аж двоє мусило нести, — уточнив отець. — Уважай, щоб з тією ломакою не пішов на Страшний суд. Буде сором, як люди почнуть зглядатися, що ти несеш.

У вересні 1939-го в Західну Україну ввійшли радянські війська. У Перемишлянах українці почали мститися місцевим полякам — грабували їхні будинки та крамниці, підпалювали.

— Я гадав, що виховав вас добрими парафіянами, а тепер бачу, що ви перетворилися на огидну зграю розбійників, — сказав на службі отець Омелян. — Мені соромно перед Богом за вашу підлу поведінку.

Після того багато хто повернув награбоване.

Під кінець перебування "перших совітів" — так у Західній Україні називають радянське панування 1939–1941 років — отець іще раз дивом урятувався від кулі. До нього додому прийшли з НКВД. Священик із доньками порався в саду. Побачивши "гостей", став на коліна. І донькам сказав:

— Моліться.

Один із енкаведистів приставив до голови отця Ковча пістолет.

— От, батюшка, — засміявся, — ти тільки й можеш, що молитися. Молися, молися — може, це тобі допоможе.

У цей час над містом з'явилися німецькі літаки й почали скидати бомби. "Гості" втекли. За кілька днів до Перемишлян увійшло німецьке військо.

— Тільки ґудзики на мундирах змінилися, — сказав священик про зміну більшовицької влади на нацистську в червні 1941 року.

Якщо перші вивозили на Сибір передусім українців і поляків, то другі взялися за євреїв. Одного разу, коли перемишлянські юдеї молилися в синагозі, німецькі військові замкнули їх там і підпалили. На крики та стогони збіглися місцеві українці й поляки. Омелян Ковч протиснувся між людьми і наказовим тоном німецькою звелів солдатам іти геть. Ті остовпіли від несподіванки. Сіли на мотоцикли й поїхали. Священик зірвав замок із дверей синагоги.

— Швидше! Вони скоро повернуться! — гукнув.

Уже ледь притомних людей почали виводити з охопленої полум'ям божниці.

Переслідувані євреї почали щораз частіше звертатися до отця з проханням їх хрестити. Він устиг охрестити близько двох тисяч осіб. Та свідоцтво про хрещення не рятувало від знищення. Тоді написав листа до Адольфа Гітлера: просив дозволу відвідувати охрещених євреїв у гетто.

— Помагаючи євреям, не врятуєш їх від смерті, а наразиш усю родину на небезпеку, — відмовляв його син Михайло, який навчався в духовній семінарії у Львові.

— Я дуже тішуся з твого вибору священичої дороги, та бачу, що ти ще не є для цього готовим, — відповів батько. — По святах не повернешся до семінарії. Постараюся залагодити місце в університеті, щоб ти міг вибрати для себе більш відповідну професію.

Отця Омеляна Ковча арештували 30 грудня 1942 року. Забрали з дому і привели в гетто.

— Кого з вас хрестив цей священик? Усіх, хто підніме руки, буде звільнено, — пообіцяли.

Ніхто з євреїв не підняв руки.

Ковча спочатку відвезли до Львова. Після тортур у в'язниці на вул. Лонцького він якийсь час не міг ходити. Далі його відправили до концтабору Майданек. "Я розумію, що стараєтеся про моє визволення, — написав звідти рідним. — Але прошу вас не робити нічого в цій справі. Учора тут убили 50 чоловік. Коли б мене тут не було, хто поміг би їм перейти через цей поріг? Вони пішли б з усіма своїми гріхами та у глибокій розпуці, що нависає над цим пеклом. Якщо я не буду тут, то хто допоможе їм перейти ці страждання? Я дякую Богові за Його доброту до мене. Крім Неба, це єдине місце, де я хотів би перебувати. Тут ми всі рівні — поляки, євреї, українці, росіяни, латиші, естонці. Зараз я тут єдиний священик. Не уявляю собі, що вони зробили би без мене. Тут я бачу Бога — Бога, який є однаковий для нас, без огляду на наші релігійні різниці. Може, наші церкви різняться між собою, але в усіх них царює той же Всемогутній Бог. Коли я відправляю Літургію, всі вони моляться. Моляться різними мовами — але чи Бог не розуміє всіх мов? Умирають по-різному, і я помагаю їм пройти цей міст. Чи це не благословення? Чи це не найбільший вінець, який міг мені вложити на голову мій Господь? Так! Кожного дня тисячі разів дякую Богові, що він послав мене сюди. Не просив би Його про більше. Не плачте за мною — радійте зі мною! Моліться за творців цього табору та цієї системи. Вони потребують ваших молитов. Хай Бог помилує їх".

Отця Омеляна Ковча за духовну опіку над в'язнями назвали "парохом Майданека". Останній запис про священика в табірній книзі: "В'язень 2399 помер від гангрени правої ноги". Його тіло, скоріш за все, спалили у крематорії.

×