Солдати ніколи не йшли в бій "За Сталина! За родину!"

Анатолій Дімаров під час Другої світової сформував партизанську групу

"Нам, народженим 1922 ро­ку, Сталін не дав можливості поступити у вузи. Усіх після закінчення десятирічки 1940-го забрали в армію. Цілий рік готували до того, що ми будемо переможно наступати. "Впірьод! З малою кров'ю могучім ударом", — співали ми весь час", — згадував на початку 2010-х­­­­­­­­­­ письменник Анатолій Дімаров.

У 1930-х радянська влада готувалася до нападу на Німеччину. Вздовж кордону будували аеродроми й госпіталі. 22 червня 1941-го нацисти випередили Кремль і ввели війська на територію Радянського Союзу.

 

Анатолій Дімаров опинився в частині, яку одразу кинули на фронт. Видали гвинтівки, які солдати до того не тримали в руках, і російсько-німецькі розмовники.

Аеродроми та госпіталі німці одразу розбомбили. Армія не могла організувати оборону, тому швидко втрачала позиції.

"Ніколи не йшли в бій за Сталіна, — розповідав Дімаров. — На фронті ніколи ніде не чув я: "За Сталина! За Родину!" То легенда. Йшли під мать-перемать і палицю. 17 липня 1941-го поблизу Могильова в мене практично на колінах розірвалася міна й посікла ноги осколками. Вони й досі в мені — в могилі я іржавітиму, а не гнитиму. І шість куль німець усадив у руку з автомата".

Поранений у живіт командир батальйону дає гранату. Щоб боєць не здався в полон, висмикує запобіжник і наказує йти в напрямку до своїх військ. Той мусить ввесь час тримати запал рукою. Йде цілу ніч.

Коли стомлюється, лягає у пшениці та дрімає. Крізь сон відчуває, як граната вивільняється. Підіймається і рухається далі. Доходить до своїх. Рука, мов прикипіла до гранати, не може розігнути пальці, щоб викинути її. Хтось допомагає вивільнити "лимонку" та жбурляє у глибоку балку.

Контуженого Дімарова відправляють у госпіталь і оперують. В оздоровчому батальйоні на Кубані проходить курси водолазів-диверсантів. Зараховують у морську бригаду. На стрільбищі жодного разу не потрапляє в ціль. Зізнається командиру, що після контузії майже втратив зір. Видають довідку про інвалідність другої групи.

"Потрапив в окупацію. Коли Сталін кинув у наступ біля Харкова восьму та дев'яту армії, вони потерпіли жахливу поразку. Німці заманили й розгромили їх на Дінці, — ділився спогадами Анатолій Дімаров.

— Трупів і зброї валялося — ступити ніде. Мені тоді було 19, другу Миколі Сушку — 17, ще двом хлопцям — по 16. Як "досвідчений фронтовик" я організував із них партизанську групу. Натягали у бліндаж зброї та боєприпасів. Особливо нам подобалися танкові кулемети, заряджені трасувальними кулями".

Якось у селі Студенок — нині Ізюмський район на Харківщині, на ніч зупиняється німецька каральна експедиція — до 200 вояків. Загін має підсилитися поліцаями й відправитися на облаву в Холодний Яр на Черкащині, нищити партизанів.

 

Ввечері командування загону збирається в хаті бабки, яка жене самогон. Вояків селять по інших хатах. Анатолій Дімаров зі спільниками засідають у покинутому окопі за 300 м від штабу окупантів. Роздивившись, відправляє наймолодших Григорія Лобка й Костю Карпунова зайти з різних боків. Закидати ворогів гранатами й обстріляти з автоматів.

Коли починають лунати вибухи і стрільба з автоматів, товариші січуть по вікнах штабу з кулемета. Звідти рачки вилазять офіцери.

— Батальйон, слушай мою команду! Первая рота налево, вторая — направо! — кричить Анатолій Дімаров, доки його друг перезаряджає кулемет.

Бій стихає під ранок. Німці використовують більшість боєприпасів і відступають із села. Звітують, що на них напав батальйон парашутистів і вони героїчно відбили його.

Партизанська група тікає до лісництва, де живе жінка лісника, який пішов на фронт. У неї переховуються.

Після відступу німців і з поверненням радянських військ усіх чоловіків від 16 до 60 років беруть на фронт. "Озброюють" половинками цеглин. І кажуть спокутувати вину кров'ю, бо на окупованій території були. Хочуть, щоб зброю здобували в бою.

Виганяють 500 бійців на кригу водосховища. Німці навпроти — на якомусь комбінаті за трьохметровими мурами. Повибивали бійниці та відстрілюються.

Повертатися назад не можна, смершівці націлили у спини новоприбулих кулемети. Біля Анатолія Дімарова вибухає міна, й він падає.

"Після бою мене непритомного відвезли в госпіталь, — згадував він. — Не могли з руки цеглину витягнути. Чи то так вхопився за неї, чи примерзла. Тепер жалію, що викинув ті пів цеглини. Відніс би її до музею. Як взірець зброї, якою ми кували перемогу над ворогом. Кували, з ціною геть не рахуючись".

Із 500 новобранців виживають 15. Під Ізюмом 10 тис. таких беззбройних гине. Так винищують чоловіків по всій Україні.

"Ніхто про це не пише, мов заціпило, — міркував Анатолій Дімаров. — Після Голодомору це було друге зумисне винищення українського народу. Життя нашого солдата нічого не було варте. І коли Георгія Жукова запитали, як переправлятимемося через Дніпро, плавзасобів же нема, він відповів: "По хохлам пройдьом!" Коли через десятки років лежав у госпіталі й мені принесли медаль Жукова, я її пожбурив: цього гада не носитиму!"

Перший гонорар віддав удові фронтовика

1922, 17 травня — в сім'ї хлібороба та доньки священника на хуторі Гараськи біля Миргорода на Полтавщині народився Анатолій Гарасюта.

1928 — батька розкуркулили, мати з вдома дітьми втекла до Миргорода. Змінила документи й дала синам дівоче прізвище — Дімарови.

1936 — Анатолій почав писати вірші. На Всесоюзному конкурсі отримав премію 100 крб.

1943 — влаштувався коректором у редакцію газети "Радянська Україна". Спілкувався з письменниками-фронтовиками Андрієм Малишком та Олександром Довженком.

1947 — познайомився з на два роки молодшою Євдокією Лубинець. Одружилися і народився син Сергій.

1949 — Анатолій Дімаров видав першу збірку оповідань "Гості з Волині". Гонорар віддав прибиральниці, чоловік якої загинув на фронті.

1950–1954 — навчався в літературному інституті ім. Максима Горького в Москві та Львівському педагогічному інституті. Працював редактором у різних виданнях.

1964 — видав перший том роману "І будуть люди". Протягом чотирьох років опублікував ще два томи. 2020-го за мотивами твору зняли однойменний серіал.

1981 — отримав Шевченківську премію за роман "І будуть люди". Творчий доробок письменника становить кілька десятків томів — понад 10 романів, повісті, новели, оповідання.

1988 — поселився із дружиною на хуторі Мохнач — нині Золотоніський район на Черкащині. Завели господарство, сіяли пшеницю.

2012 — відмовився від ордену Ярослава Мудрого, яким його хотів нагородити Віктор Янукович.

2014, 29 червня — помер від раку в Києві. Поховали на Байковому цвинтарі.

"Газету по-українськи" можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×