Ексклюзиви
Пʼятниця, 06 січня 2017 00:35

Симиренко дає 300 карбованців і до повернення ставиться скептично

"Я допитливо приглядався до обличчя людей, що снували по вулицях, вбачаючи в кожному типовому обличчі українському свідомого сина України, — згадує свій перший візит до Києва публіцист Олександр Лотоцький. — Написи на крамницях з українськими іменами так само давали мені досить матеріалу для фантазування в тому ж напрямі. Пам'ятаю, довго стояв я на Хрещатику перед крамницею з сріблистим написом на блакитному фоні: "С. В. Кульженко", уявляючи собі того довговусого українського крамаря Кульженка, що в українській столиці — напевно! — пересякнутий українськими національними інтересами".

Власник найвідомішої української типографії на межі ХІХ–ХХ ст. Степан Кульженко починав як помічник друкаря Йосипа Вальнера. Згадує, як уперше потрапив до його закладу: "Коли я увійшов до першої кімнати, очі мої мимоволі розбіглися. Вся вона представляла собою магазин картин: великих і малих, в рамках і без рам, різних розмірів і фарб. Нічого подібного в своєму юному житті я ще не бачив і стояв приголомшений, не знаючи, що й відповідати на питання якогось пана".

Через 15 років Кульженко вже керує власною друкарнею. Приміщення орендує. Привозить сюди обладнання з Німеччини та Франції. Першим у місті використовує паровий двигун. Найзатребуваніша продукція — конверти, коробки, відривні календарі. Видає українською мовою "Казки Андерсена", перекладені Михайлом Старицьким. Прикрашає їх кольоровими літографіями Миколи Мурашка. Зібраний Оленою Пчілкою етнографічний матеріал із Волині оформляє в альбом "Український народний орнамент: вишивки, тканини, писанки".

"Чистий дрібний друк, своєрідна красива обкладинка і взагалі весь зовнішній вигляд видання мимоволі змушують думати, що книга друкувалася не в Києві. Ми із задоволенням відзначаємо факт появи такого видання в друкарні Кульженка", — пише газета "Киевлянин" про вихід "Адресної книги міста Києва" 1878 року.

Кульженко викуповує приміщення дру­карні. Проте місця для її потужностей бракує. Він купує ділянку площею 666 кв. сажнів — 1400 кв. м — на вул. Ново-Єлизаветинській — тепер Пушкінська.

На той час це — околиця міста. Вулиця не розпланована, з насипними і природними валами. Зводять триповерхову будівлю. Перший поверх займає виробництво, другий — контора, третій — помешкання власника. 15 серпня 1880 року сюди перевозять обладнання. Фасад прикрашає вивіска "Фото-типо-литография С. В. Кульженко".

Одне з найякісніших видань — "Собор рівноапостольного князя Володимира в Києві". Виконане в стилістиці рукопису ХІ ст. Містить 150 ілюстрацій. Кульженко пише в передмові: "Досі про собор багато писали і в нас, і за кордоном. Серед маси захоплюючих відгуків з'являлися і статті, що оповідали про художні достоїнства собору негативно. Бажаючи бути об'єктивними, ми звернули основну увагу на ілюстрації. Текст служить поясненням до них. Таким чином ми даємо читачам широку можливість самим судити про духовну силу та красу Володимирського собору".

1898-го — з нагоди 100-річчя від написання Іваном Котляревським "Енеїди" — українські інтелігенти вирішують видати збірку найкращих поезій, створених за цей період. Її називають "Вік". Замовлення роблять у найкращій типографії — Степана Кульженка. Друкують у кредит.

"Наперед давали ми щось 100 чи 200 карбованців, які нашкребли насилу, а решта — біля 2000 карбованців — була нашим боргом, який ми обіцяли виплачувати в міру продажу, — згадує Олександр Лотоцький. — На книжку оголошено передплату на вигідних умовах: звичайне видання коштувало 1,5 карбованця замість двох, на веленовому папері — 2 карбованця замість трьох, на папері слоновому — 4 карбованця замість п'яти. Для реклами друкар мав нам виготовити 20 тисяч оголошень на листочках з гарним малюнком кобзаря. Це не було з нашого боку шахрайством, розрахованим на збитки видавця. Ювілейна дата, видимо, розворушувала громадянство. Було воно дуже зголодніле на добру книжку, тож мало бути жадне на неї. Друкар погодився і взявся друкувати, висловивши певність, що книжка матиме успіх".

300 карбованців на видання дає підприємець Василь Симиренко. До повернення грошей ставиться скептично. Не вірить у повний розпродаж усього тиражу. Особливо найдорожчої серії накладом 100 примірників.

— Та буде з вас п'ять. Один візьму я, другий — Симиренко, а три будете мати про всякий випадок, — жартує Симиренко.

Перші кошти з передплати надходять ще до початку друку. Видавці збільшують тираж книжки в найпростішому виконанні. Розраховуються з Кульженком, а отримані прибутки планують витратити на нові збірки.

40 гектарів займала дача "Кинь-Грусть" — тепер околиці вул. Вишгородської та площі Шевченка у столиці. Друкар Степан Кульженко придбав її 1878 року. Тоді там був огороджений приватний парк з озерами та будиночок для оркестру. Новий власник замінив паркан і звів кілька приміщень для відпочинку працівників своєї типографії. Місце стало популярним серед заможних киян. Господар почав здавати будинки. Останні роки життя судився з міським водоканалом — той зрошував сусідні поля каналізацією. У 1930-х був автобусний маршрут "Дача Кульженка — Новопетрівці".

Часто бував в оперному театрі

Із працівників своєї типографії Степан Кульженко організував хор. Ним опікувався молодий диригент Яків Калішевський — пізніше очолював хор Софійського собору. 25 березня 1874 року на Благовіщення хор поліграфістів дав концерт у залі дворянського зібрання на Хрещатику. За побажаннями глядачів його повторили у Вербну неділю.

Підприємець сам любив співати. Не пропускав жодної нагоди, щоб відвідати оперу.

"Попри велику і досить клопітку справу, Степан Кульженко все ж знаходив достатньо часу, який віддавав театру, — згадує власник магазину оздоблювальних матеріалів Василь Паталєєв. — З артистами він вів не тільки знайомство, але і дружбу. Відомий артист Антон ­Барцал був одним із найближчих його друзів. Бував запросто на всіх його журфіксах (день тижня, в який до господаря можна було приходити в гості без запрошення. — ГПУ). Охоче брав участь у музичному відділі цих вечорів виконанням різних оперних морсів. Цим доставляв господареві й гостям велике задоволення. Сам Степан Васильович був не чужий музиці і досить симпатично виспівував різні романси зі свого великого репертуару. Син його, юний Сергій, з апломбом справжнього піаніста вільно з листа акомпанував на фортепіано своєму батькові й артистам. Крім оперних артистів, на цих журфіксах бували представники залізничного світу, банків, міського управління та місцевої адміністрації".

Зараз ви читаєте новину «Симиренко дає 300 карбованців і до повернення ставиться скептично». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 64
Голосування Чому "Шахтар" слабко грає в обороні?
  • 1) продали Ракицького
  • 2) неуміння тренерів вирішити цю проблему
  • 3) недопрацьовує опорна зона
Переглянути
Погода