"Предпочитаю убивать вождей на свежем воздухе"

Загальні наклади книжок Остапа Вишні в 1920-х доходили до півмільйона. Тиражнішим був лише Тарас Шевченко.

Задля того, щоб ознайомитися з усмішками Вишні, люди часто починали вчитися читати, а російськомовні — спеціально вивчали українську. У "Селянській правді" за 20-рядковий фейлетон йому, колишньому петлюрівцеві, лиш випадково не розстріляному, платили 15 крб. Це ціна трьох пар добрих черевиків. Рядовий працівник мав тоді середню зарплату 25 крб, відповідальний партфункціонер — 150.

Коли він був на вершині літературної слави, інший колишній петлюрівець, Антоненко-Давидович, молодший на десять літ, написав відгук на тритомник Вишні 1928 року. Сенс такий: я визнаю талант Вишні, але він — це криза нашого гумору. Бо вищий пілотаж — це коли автор створює комічні ситуації, а не бавиться смішними словами. Стаття так і називалася — "За комізм ситуації, а не вислову". Та іронія в тім, що тоді вже жоден письменник не міг "створювати ситуацію", бути її господарем. Через якихось п"ять років їх обох, як і сотні інших літераторів, посадили.

У 1932–1933 роках Остап Вишня взагалі не писав нічого. Бо як творити усмішки, коли люди вимирають від голоду мільйонами. Він дав це зрозуміти. І підписав ордер на свій арешт. А Антоненко-Давидович тепер цитував вислови Вишні під час слідства в НКВД. Наприклад:

— Я належав до терористичної організації, назви якої не знаю. Я мав був убити Павла Петровича Постишева в часи прийдешньої аудієнції його з українськими письменниками. Але оскільки аудієнції не відбулося, я його не вбив. Остап Вишня.

Або:

— Громадянине слідчий, ви сьогодні доручаєте мені вбити Постишева, а завтра, чого доброго, пришиєте мені знасилування Клари Цеткін. Ні, дошукуйтесь чого іншого. Я людина сімейна…

— В каком помещении вы планировали убить товарища Постишева? — запитали.

— Я предпочитаю убивать вождей на свежем воздухе, — нібито відповів Вишня.

Що тут правда, а що легенда — годі сказати. Вишню врешті-решт тоді зламали фізично й морально, змусили визнати безглузді звинувачення. Він відсидів у таборах 10 років. Потім хворого, замученого письменника пересадили з арештантського бараку в письменницький кабінет. Він мусив своїми гуморесками висміяти "буржуазних націоналістів", ОУН-УПА. Так у 1945–1946-му з"явився цикл "Самостійна дірка". Таке могло написатися тільки під страхом повернення назад у табірне пекло. Утім, дехто з дослідників вважає, що оунівці дякували Вишні за "рекламу в пресі".

Я належав до терористичної організації, назви якої не знаю

Того ж 1946-го опубліковано одну з його "мисливських усмішок" — "Вальдшнеп". Мало в якій із його 2,5 тис. усмішок стільки трагізму. Там герой-мисливець пояснює, чому не любить полювати навесні на вальдшнепів — бо колись весною вбита його любов. "Я впав на траву, я рвав її зубами й плакав…". Саме весною 1933-го застрелився  близький друг Вишні Микола Хвильовий, автор роману "Вальдшнепи". Вишня тоді три дні й три ночі кричав і плакав у своїй кімнаті. Усі думали, що він збожеволів. Потім, дуже надовго, під страхом смерті, заборонили навіть згадувати про Хвильового. Але Вишня зумів.

Одного разу на концерті в Сумах зустрілися Остап Вишня та естрадний співак й актор Олександр Вертинський. Рафінований Вертинський був зачарований простонародним гумором Вишні. Той присягався, що бачив на вулиці об"яву: "Продается мебель: шкаф, тарелка фаянсовая и мешок картошки". Зрештою, його так і сприймали — як колекціонера анекдотів, нездатного на "серйозну прозу". Та є й інші свідчення.

Львівський літератор Михайло Рудницький якось прийшов у готель до Остапа Вишні. Він саме докоряв якомусь авторові-початківцю за бідність фантазії. Той не розумів, що це таке. Гаразд, сказав Вишня, уявіть, що чоловік і жінка живуть 10 років і він до неї охолов. Тоді вона залишає на столі листи — нібито від коханця. Але — без останніх сторінок, тих, де підпис. Це були чудові листи. Чоловік прочитав і захотів знати ім"я автора. Тоді жінка дала йому останні сторінки. Там стояло його власне ім"я. Ці листи він писав їй десять літ тому!

Коли початківець пішов, Рудницький запитав, чому він сам не напише таку повість. Вишня відповів, що тримає цей сюжет спеціально для молодих ледарів. І розповів ще один сюжет:

— Страус проковтнув золотого годинника, й це потягло за собою клубок драматичних подій у житті багатьох людей.

Ці два сюжети й досі ніким, здається, не використані.

1889, 13 листопада — Павло Губенко (Остап Вишня) народився на хуторі Чечва Роменського повіту на Полтавщині (тепер село Грунь Сумської області). Батько — прикажчик у поміщиків. Павло — друга дитина, крім нього було ще 16. Старший брат Василь також став гумористом, розстріляний 1937 року. Молодший, Кость, був актором

1917 — вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет. До того закінчив сільську школу та Київське військово-фельдшерське училище (на казенний кошт, як син колишнього солдата). Університету не закінчив — захопила революція й українське відродження. Очолював санітарно-медичне управління міністерства шляхів Української Народної Республіки

1918 — дебютував під псевдонімом П. Михайлович у київському журналі "Реп"ях" памфлетом, у якому головні персонажі — Ленін і "красногвардєєць Дурасик". Дурасик — колишній царський полковник Муравйов, якому Ленін присвоїв звання "красногвардєйця" й послав завойовувати Київ. Перший бій із військами Муравйова відбувся під Крутами

1919 — разом з урядом УНР опинився в Кам"янці-Подільському. Свої фейлетони в тамтешній пресі підписував як Павло Грунський. 1920 року повернувся додому й був одразу ув"язнений чекістами як колишній петлюрівець

1921, квітень — дебютував як радянський письменник Остап Вишня в газеті "Вісті ВУЦВК". Василь Еллан-Блакитний взяв його туди з чекістського концтабору під приводом, що у "Вістях" бракує професійних журналістів. Із 1927-го Вишня очолив журнал "Червоний Перець"

1933, у ніч на 26 грудня — заарештований за "належність до націоналістичної організації" і підготовку терактів. Засудили до розстрілу, замінили вирок десятьма роками концтабору в Комі АРСР.

1942 — Довженкові та Бажану доручено від Сталіна скласти список репресованих українських письменників, "які можуть послужити народові у грізну годину Вітчизняної війни". Першим у списку стояв Вишня. У кінці 1943-го його звільнили. Довідку про "відсутність складу злочину" видали 1955-го

1956, 28 вересня — помер у Києві, похований на Байковому кладовищі. На його могилу разом із квітами хтось поклав вудку з саморобним поплавком

×