Ексклюзиви
Середа, 13 квітня 2011 19:39

Похорон безробітного переріс у бунт

Уранці 17 квітня 1936 року Львів справляв враження, ніби через нього пройшов фронт. Увесь центр закиданий сміттям, вітрини крамниць і кав'ярень розбиті. Напередодні містом прокотилася найбільша за його історію маніфестація.

"Усі майже крамниці мали спущені стори, бо їхні грубі виставові шиби повибивані, — описувала Львів газета "Діло". — Лише при одній вулиці Сапіги вибили шиби в понад 60 крамницях. Жахливо виглядають вулиця Лєґіонів, площі Марійська і Галицька. Шкоди сягають кількасот тисяч."

У міжвоєнному Львові страйки відбувалися регулярно. Безробітні вимагали роботи. А ті, що її мали, — кращих умов праці і зменшення робочого дня. Місто перебувало у складі Польщі. Вона особливо важко переживала світову економічну кризу початку 1930-х.

Перед полуднем 14 квітня 1936-го близько п'ятьох сотень безробітних зібралися біля будинку фонду праці. Вимагали роботи.

— Поки що є місця лише для 200 чоловік, — розвів руками директор фонду.

Обурений натовп рушив до міської ратуші. Там його розігнала поліція. Люди почали збиратися на вул. Академічній (теперішній просп. Шевченка). Там до них приєдналися 60 робітників, які працювали при ремонті водогону.

— Праці і хліба! — вигукували.

Полетіло каміння в шибки кав'ярень і крамниць. Коли прибули поліціянти на конях, почали жбурляти й у них. Комісар поліції п'ять разів вистрелив у людей. Поранив двох — 23-річного Владислава Козака з підміського села Клепарів і Миколу Шереду з Кривчиць, теж піді Львовом. Перший того дня помер у лікарні від отриманих ран.

Похорон Владислава Козака призначили на 16 квітня. Відспівували в капличці на вул. Пекарській. За метрів 100 звідти — Личаківське кладовище. Там ховали переважно багатіїв. Для бідноти був призначений інший цвинтар — Янівський, у протилежному кінці міста. Тож похоронна процесія мала пройти центром Львова. Щоб запобігти можливим заворушенням, міська рада дозволила поховати безробітного на "багатійському" Личакові.

Далі, за свідченнями тодішньої преси, події розгорталися так.

10.00. За 5 год. до початку похорону Владислава Козака біля каплиці на вул. Пекарській збираються перші люди. Із вінками, червоними стрічками та прапорами профспілок. За порядком стежить організована профспілками міліція.

14.50. Перед каплицею понад 10 тис. чоловік. Перемовляються, що загиблого товариша варто ховати на Янівському цвинтарі, а не на Личакові коло "панів". За якийсь час весь натовп скандує:

— На Янів!

Труну Владислава Козака виносять і демонстрація рушає не до Личакова, а в протилежний бік.

15.30. Похоронна процесія наближається до Бернардинської площі — уже майже центру Львова. За кількасот метрів звідти її зустрічає 22 поліцейських. Підкомісар Шимкевич наказує демонстрантам звернути на бічну вулицю й повертати до Личаківського цвинтаря. У відповідь летить каміння. Лунають вигуки:

— Геть поліцію!

— На ліхтарі їх!

Поліцейські відбиваються спершу гумовими палицями. Згодом лунають постріли. З боку Бернардинської площі за подіями спостерігає кілька сотень роззяв.

— Ми намагалися палицями затримати похід, але незабаром я почув стрілянину, — згадував комісар Андрій Недзвецький. — Після 10— чи 15-хвилинної стрільби хтось із поліціянтів підбіг до мене і сказав, що пан комендант викликає мене до телефону. Ідеться про те, щоб таки пропустити натовп на Янівський цвинтар. Але я залишився з відділом, бо оточений звідусіль натовпом, не міг добратися до телефону.

16.00. Поліція змушена відступити. Частина відділень перегороджують дорогу до державних установ — воєводства і магістрату. Юрба виходить на центральну вулицю Легіонів. Попереду несуть труну з покійним. Дорогою закидають камінням вітрини магазинів і кав'ярень. Не оминають навіть міського театру. Там теж потовкли всі шибки. На вул. Сиксутській перекидають трамвай.

18.00. До Янівського цвинтаря доходять близько півтори тисячі чоловік. Решта розсіялися після сутичок із поліцією. Козака ховають неподалік від головної алеї.

19.00. У місті панує хаос. Зупинили рух трамваїв — демонстранти перекидають трамвайні вагони і використовують їх як барикади. Розбили ліхтарі. Тож із настанням сутінків Львів потопає у темряві. Коли демонстранти зустрічають поліцейських, кидають у них камінням, стягують із коней і б'ють. Зі знищених крамниць розкрадають одяг і харчі. На вул. Городоцькій підпалили склад дерева та взуттєвий магазин Гані Дрикс. Пожежна охорона не може дістатися до вогню — люди не пропускають машин. На допомогу поліції присилають солдатів. Але ті відмовляються стріляти в маніфестантів.

Протягом дня загинули 14 демонстрантів, поранені 102. Ушкодження отримали також 69 поліцейських. Винними у заворушеннях визнали комуністів, які в той час у Західній Україні діяли підпільно. У наступні дні арештували близько 700 чоловік. Більшість отримали від шести місяців до п'яти років ув'язнення. Багатьох заслали до концтабору в Березі-Картузькій (тепер райцентр Брестської області у Білорусі). Та влада Львова мусила піти на поступки. За кілька днів магістрат звернувся до уряду Польщі, щоб виділив кошти на громадські роботи.

7970

Стільки безробітних налічувалося у Львові на початку 1936 року. У місті тоді жили 350 тис. чоловік

Іменем Козака назвали вулицю

Восени 1939 року Львів опинився у складі СРСР. Іменем Владислава Козака назвали вулицю в центрі міста. Учасників демонстрації 16 квітня 1936-го за радянських часів подавали як героїв, що повстали проти гніту "фашистської влади тогочасної Польщі".

В описі подій того дня додавали те, чого насправді не було. Наприклад, в "Історії Львова у документах і матеріалах", яку видали 1986-го: "За труною нескінченною хвилею пливе натовп, ліс прапорів і транспарантів. Безліч вінків. З бічних вулиць раптом увірвалися відділи поліції і кинулися на перші ряди похорону, без попередження дали залпи у натовп. Упали вбиті й поранені. У жінку, яка несла терновий вінок, влучила куля. Вона падає, і цей самий вінок вкриває її тіло. З рук убитих і поранених робітників піднімають вінки і похід іде вперед із піснею "Інтернаціонал". Безборонна маса, доведена до люті розбійницьким вогнем поліцейських карабінів, розпачливо боронилася. Каміння, яке робітники кидали з надзвичайною завзятістю, розбивало вишукані вітрини крамниць. Немає жодних грабунків. Це провокатори, яких послала поліція, громили крамнички польської, єврейської та української бідноти. Цілком розбита труна падає на трупи тих, що її несли. З поламаної труни випали продірявлені кулями останки безробітного Козака. Робітники швидко завертають останки в червоний прапор і бігом, під градом куль, несуть їх далі".

1991-го міська влада Львова вулицю Владислава Козака перейменувала на Калічу гору. Повернули історичну назву. Але таблиці, що вулицю назвали на честь Козака, досі не зняли.

 

Зараз ви читаєте новину «Похорон безробітного переріс у бунт». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

3

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 473
Голосування Як оцінюєте судову систему після вироку Стерненку?
  • Судової системи в Україні не існує. Є телефонне право президента
  • Вбивця і викрадач людей Степаненко отримав те, що заслужив
  • Українська судова система – це Портнов
  • Хто такий Стерненко?
  • Мені байдуже. Я виїхав з країни, або планую це зробити
Переглянути