"Це все дорослі вигадали про щасливе дитинство. Щоб їм було не так соромно. Є лише щаслива дорослість. А щасливого дитинства нема й бути не може. Запитайте будь-яку дитину". Так письменник Володимир Кисельов розпочав свій роман для підлітків "Дівчинка і птахоліт", що вийшов 1966-го. А в іншому — "Тільки для дівчат" — поділився: "Треба відповідати за тих, хто поруч. Не за все людство. Треба відповідати за Юльку. Але це єдиний спосіб допомогти всьому людству".
У його квартирі на столичній вул. Червоноармійській у 1960-х збиралися письменники, журналісти й дисиденти. Зокрема гостювали Віктор Некрасов, Анатолій Шевченко, Віталій Коротич, Микола Вінграновський. Ці зібрання публіцист і критик Михайло Слабошпицький, 65 років, називає "літературно-кулінарним салоном". Бо господар мав пристрасть — куховарити.
— Зустрічає вас у тенісці з папугами, крокодилами — щось явно капіталістичне, буржуазне та здалеку, — згадує Кисельова. — На шиї — фулярова хустка. Унизу те, що він називав шортами, а ми сміялися — що звичайні сімейки. Ви могли сказати, що його роман "Любов і картопля" чи "Дівчинка і птахоліт" вам не сподобався. Він це прощав — його твір ви могли критикувати. Але якщо ти казав, що його страва тобі не до смаку, — виганяв.
Готував качку по-ґасконськи, кролика по-ланґедокськи, фондю, знав національні кухні екзотичних країн.
— Письменник має бути видатним кулінаром, — повчав літераторів-початківців.
Просив Слабошпицького привозити самогон із Черкащини, звідки той родом, а письменника Анатолія Шевченка — з Кривого Рогу. Міняв на коньяк:
— Беріть цю хімію, цю отруту.
Самогони очищав від сивушних масел та робив свої фірмові настоянки.
— Настоював на всьому, там хіба крокодилів не було і зміючок, — усміхається Михайло Слабошпицький.
Типове застілля в Кисельових письменник Гелій Снєгірьов описав у документальному романі "Портрет, 66": "Ты чувствуешь, что в этом доме дают? — Володимир Кисельов частує колегу. — А, не распробовал, подожди-подожди, не закусывай, после первой не закусывают, распробуй еще раз. Ну как? То-то, светик мой, такую сам царь-батюшка не всегда пивали-с. Ну, милый друг, ну какие корочки! Правильно, это вы верно изволили заметить, двойной перегонки, плюс, добавлю от себя, сударь, то, чего вы не заметили — со специальной очисткой с помощью бентонита и активированного угля. Зубровочка имеется, верно, зеленоватый оттенок от смородиновой почки, правильно, кориандр — вот, гад, всё знает! Да не лимонная корочка, болван, а лимонник, есть такое растение, из Сибири товарищ привез, вот зёрнышки, видишь?"
Якось Михайло Слабошпицький з Анатолієм Шевченком прийшли в гості до Кисельова. Під його будинком стояв автобус. У квартирі з господарем через перекладача спілкувалися нетверезі японські школярки. Виявилося, в Японії саме вийшов переклад "Дівчинки і птахольота" Кисельова. Із туристичною групою авторові передали сигнальний примірник.
— І він їм набрехав, що в українського народу випить — це священний обов'язок, як-от на Сході, — згадує Слабошпицький. — І вони бідні вихилили по 30 чи 50 грамів його настоянки. Як випили, то не могли йти донизу. Ми їх виводили, майже витягували.
Під час застіль у Володимира Кисельова, російськомовного українського письменника, говорили на найрізноманітніші теми. "Він вражав нас знаннями в найнесподіваніших сферах людської діяльності, — пише журналіст Григорій Кіпніс. — Знав, наприклад, тонкощі ковальського ремесла й секрети вирощування картоплі на Чернігівщині. Міг розібрати і зібрати будь-який пістолет, добре знав східних класиків та західноєвропейських романістів". Не оминали й "дисидентських" тем — про владу, Брежнєва.
— У родині панувала колосальна толерантність — до татар, до євреїв, до вірменів, до українського питання, — розповідає Михайло Слабошпицький. — Його син Льоня Кисельов розпочав як сильний російський поет. Але мав українську свідомість. Він пройшов еволюцію і за півроку перед смертю заговорив українською — блискучою, дуже чистою.
Для своїх творів Володимир Кисельов ніколи не "пробивав" рецензій та перекладів. Натомість завжди роздавав "домашні завдання" друзям-журналістам:
— От, є така молода поетеса, книжечку видала. То ти або в себе надрукуй відгук, або ще кудись напиши.
1922, 3 травня — Володимир Кисельов народився в Києві у родині вчителів. 1935-го в театральній студії познайомився з майбутньою дружиною Зоєю Генкіною. "Зоя Юхимівна, — згадує Михайло Слабошпицький, — була жінка лагідна й тактовна, мовчазна. Дітей своїх дуже любила і не ризикувала їх навіть сварити". Після школи Кисельов вступив на акторський факультет Київського театрального інституту. Навчався там до початку радянсько-німецької війни.
1941 — почав працювати в газеті "Сталінське плем'я" в Харкові. Там машина, у якій їхав, потрапила під бомбування, був контужений та отримав відстрочку на рік від армії. Виїхав із родиною дружини до Середньої Азії. Працював у школі. Пішов на фронт. Під Сталінградом командував артилерійсько-мінометною батареєю. Був важко поранений. Після того якийсь час служив у Таджикистані.
1946 — народився син Леонід. Невдовзі родина перебралася до Києва. Володимир Кисельов працював у газетах "На будові газопроводу", "Радянська Україна".
1954 — народився син Сергій. Того ж року Кисельов-старший очолив кореспондентський пункт "Литературной газеты" в Україні й видав першу книжку — повість "Великі клопоти". За чотири роки надрукував наступну — збірку нарисів "Хороший настрій", а за два — роман "Людина може".
1963 — написав роман "Злодії в домі". За три роки видав роман для підлітків "Дівчинка і птахоліт". Вірші, які пише головна героїня твору 13-річна киянка Оля, насправді належать старшому сину письменника Леонідові. 1966-го став головним редактором щорічника "Україна. Наука і культура".
1968 — Леонід помер від лейкемії. Кисельов-старший звільнився з роботи. У подальші роки писав оповідання.
1995, 26 лютого — Володимир Кисельов помер, похований на Байковому кладовищі в Києві.
2 
1
Коментарі
2