"Тарзана — в президенти!" — з таким заголовком вийшли американські газети під час виборчої компанії 1932 року. У США в розпалі була економічна криза — Велика депресія. Здавалося, єдиним героєм, який з неї виведе країну, може бути лише син англійського вельможі, якого в нетрях африканських джунглів виховали мавпи.
Уперше історія про Тарзана вийшла друком 100 років тому. Її автор Едґар Райс Берроуз — п'ятий із шести синів пивовара з американського міста Чикаго. Народився 1875-го. Закінчив військову академію, служив у кавалерії. Та замість подвигів і сутичок з індіанцями-апачами його чекала нудна армійська муштра у форті серед пустелі у штаті Аризона. Батько — герой Громадянської війни в США — пустив у хід свої зв'язки у Вашингтоні й зумів звільнити сина з війська через декілька місяців після присяги. Едґар намагався торгувати канцтоварами — бізнес не пішов. Подався пасти корів на ранчо своїх братів у штаті Айдахо. "Чоботи і капелюх я не знімав по три тижні, проте в мене були величезні срібні мексиканські шпори, якими я дуже пишався, бо їх дзвін було чути за квартал", — згадував на схилі літ в автобіографії.
Ковбойське життя Берроузові теж швидко набридло. У 23 роки він повернувся до Чикаго і влаштувався на фірму до батька. Отримував $15 на тиждень — понад $400 на нині — й нарешті зміг одружитися з коханням своєї юності Еммою Галберт, донькою власника готелю. Та Едґар і не думав вести осіле життя — потягнув її із собою в мандри Америкою. Ким він тільки не був — золотошукачем, бухгалтером, комівояжером, секретарем у клініці для алкоголіків. Працював поліцейським на залізниці — виловлював безхатченків, які намагалися безкоштовно проїхатися в товарних вагонах. За 11 років такого життя подружжя дійшло до межі: щоб прогодувати дітей — їх народилося двоє, у ломбард здали навіть обручки й годинник, подарований на весілля.
Нарешті 35-річний Едґар зачепився за посаду рекламного агента у фірмі з продажу точилок для олівців. У той час у США популярні були журнали з невибагливими захопливими історіями — пригодницькими оповіданнями, детективами, вестернами, жахалками. Берроуз мав переглядати рекламні оголошення в цих журналах. Якось, чекаючи клієнтів, що ніяк не приходили, він почав свій перший твір — у такому ж ключі. "Не від пристрасного бажання писати і не від того, що було про що писати, — згадував. — Я писав просто через те, що мав дружину й двох дітей, грошей не було, і я своїми руками задушив би того, хто посмів би заявити, що бідність — не вада. Вада, вада нікчемності — ось що означає бідність! І нічого благородного в ній немає". Писав на звороті бланків.
На своєму першому рукописі "Під місяцями Марсу" він поставив псевдонім "Нормальний Хлопець". Таким чином хотів дати зрозуміти редакторові й читачам, що автор цих нісенітниць — при здоровому глузді. Яке ж було його здивування, коли редакція тижневика "Всі історії" прийняла твір до друку і прислала $400 гонорару — понад $12 тис. на нинішні гроші. А невдовзі замовила пригодницьку повість про середньовічну Англію. Цього разу рукопис Берроузу тричі повертали на доопрацювання. Гроші з першого гонорару закінчувалися, і літератор-початківець з відчаю послав до журналу зовсім інший твір. Працював над ним останні п'ять місяців. Це був перший роман про Тарзана. Він вийшов 1912-го в жовтневому номері "Всіх історій". Автор отримав $700 гонорару — $22 тис. на теперішні гроші. Так почався книжковий серіал, що розтягнувся на кілька років.
Критики не раз дорікали письменникові, що свого героя він списав з книжки англійця Редьярда Кіплінґа про вихованого серед вовків хлопчика Мауґлі. Берроуз на це відповідав, що насправді його надихнула легенда про засновників Рима Ромула і Рема, яких своїм молоком вигодувала вовчиця. Розповідав також, що в публічній бібліотеці Чикаго натрапив на газетну замітку про моряка, який після шторму опинився на безлюдному африканському березі. Там його прийняло плем'я людиноподібних мавп. Чоловік так вписався в тваринний образ життя, що коли його нарешті знайшли і врятували, одна самиця побігла за ним у прибій і кинула в воду вслід човну своє дитинча.
Берроуз у своїх романах дав волю фантазії. Оселив Тарзана серед небаченого наукою виду гігантських мавп. Хлопець між ними дивним чином навіть навчився читати, ніколи не чуючи людської мови. На африканський континент поряд із левами, горилами, гамадрилами письменник помістив і азійських тигрів. Ляп виявили коректори — у всьому накладі тигрів довелося поспішно замінювати на пантер. У другій частині серії "Повернення в джунглі" Тарзан уже — знаний на всю Європу як лорд Ґрейсток. Він живе у власному маєтку, одружений з американкою Джейн, яку знайшов у джунглях. У них народжується син Джек, якого Тарзанове мавпяче плем'я назвало Корак. Він часто вирушає разом з батьком у мандри. Тарзан воює з російськими шпигунами, міряється силою з чорношкірими людожерами, арабами, ірландцями, китайцями, мексиканцями, німцями. Мандрує до центру Землі, знаходить загублені міста вихідців із Атлантиди.
Окрім мови тварин, лорд Ґрейсток володіє англійською, французькою, німецькою, суахілі. Єдине, до чого так і не призвичаївся, так це до вбрання цивілізованої людини й кухні. За кожної нагоді Тарзан міняє фрак, який має носити відповідно до титулу, на пов'язку з леопардової шкіри. Улюбленою стравою на все життя для нього залишилось сире м'ясо щойно вбитої антилопи, а делікатесом — відкопати впольованого звіра за кілька днів і поласувати тухлятиною.
Едґар Райс Берроуз творив швидко. Приміром, за перший рік співпраці з журналом "Всі історії" написав вісім романів. Він одночасно вигадував продовження розпочатих популярних серіалів і починав нові. За гонорари 1923 року купив ранчо на північ від Лос-Анджелеса, яке назвав "Тарзанія". За 30 років воно виросло в селище з 35 тис. жителів. Тут працювало власне видавництво Берроуза, яке друкувало його все нові й нові твори. Тільки в серії про Тарзана вийшло 27 книжок.
76
пригодницьких книжок написав Едґар Райс Берроуз (1875-1950). Вони перекладені 70 мовами, загальний наклад сягає більш як 100 млн примірників.
Вихованець мавп змагався з агентами НКВС
У Радянському Союзі книжки Едґара Райса Берроуза, зокрема, про Тарзана, виходили лише до 1931 року. Їх заборонили після того, як у 14-му томі — "Тарзан непереможний" — письменник змусив свого героя змагатися з агентами НКВС, яких Сталін послав у Африку на пошуки золота для своєї імперії. Нова хвиля тарзаноманії в Радянському Союзі здійнялася після Другої світової. На екрани кінотеатрів вийшли одразу декілька американських стрічок про Тарзана, які з 1932-го почала знімати кінокомпанія "Метро Ґолден Майєр".
Дикуна, вихованого мавпами у джунглях, зіграв олімпійський чемпіон із плавання Джонні Вайсмюллер. Режисери шукали молодого чоловік із красивим тілом, який міг би природно триматися перед камерою напівоголений. Більшість голлівудських зірок не підійшли, бо соромилися зніматися без одягу. Вайсмюллер, який мав 191 см зросту, був ідеальним кандидатом — він півжиття перебував на людях у самих плавках. Джонні запросили на кінопроби.
— Я заліз на дерево, а потім зістрибнув, схопившись за гілку. Наступного дня сказали, що мене затвердили на роль, — згадував він.
Коментарі
1