Олімпійський вогонь для літніх Олімпійських ігор у Москві із Греції спочатку прибув до Києва — 11 липня 1980-го.
До Пирятина на Полтавщині його везли на бронетранспортері — естафета спізнювалася. Звідти вогонь понесли по трасі бігуни. Кожен пробігав по кілометру й передавав естафету далі. Трасою Київ–Харків вогонь спочатку доставили до Полтави, потім — до Харкова. Далі — на російський Бєлгород. До Москви принесли за тиждень. Відкриття Олімпіади відбулося 19 липня.
— У Лубни нас привезли за добу, поселили в готелі. Відповідальні працівники зі спорткомітету проводили з нами роботу. Може, хтось був із КДБ, але ми не знали, — згадує 70-річна Анастасія Дойнікова з Миргорода.
12 липня 1980-го вона несла факел з олімпійським вогнем у межах села Покровська Багачка на Полтавщині.
Відбір факелоносців проводили два роки. Придивлялися до нас на районних, обласних змаганнях. Треба було, щоб характеристика була позитивна, зовнішність симпатична і біг красивий, технічний і швидкий.
Бігунів проінструктували, щоб ніде нічого не купували з харчів: боялись отруєнь, тому годували в ресторані. У дорогу видали пакети з варенням, медом, водою. Розвезли по етапах, на кожному стояла охорона. Попередили, щоб форма була добре підігнана. Її для естафети олімпійського вогню шила японська фірма "Мізуно". У комплект входили майка, труси, гетри, кросівки й пов"язка на голову. З усіх учасників естафети знімали мірки, але форма за розмірами підійшла не всім. Спортивні труси на багатьох були затісними, їх підганяли в полтавських ательє.
— Усе було розраховане на зріст 164–170 сантиметрів. Від Лубен до Хоролу я була єдина жінка — в основному вогонь несли чоловіки. Тому, мабуть, і кросівки привезли всі великі. Мені дісталися на два розміри більші. Напхала в носок вати й побігла. Кросівки легкі, як пушинка. Потім їх донька зносила. А форма така красива — біла з червоним. На наголовній смужці написано "Олімпіада 1980".
Коли несли олімпійський вогонь, люди стояли вздовж усієї траси. Поприносили квіти, але бігунам заборонили їх брати. Так само й воду. Усі виїзди і перехрестя були перекриті, під охороною.
— А ескорт який був великий! Першими їхали два самоскиди, завантажені гравієм — на випадок, якщо десь закладена вибухівка. За ними — міліцейська машина, швидка допомога. Тільки тоді біг факелоносець. А за ним — автобус, що підбирав тих, хто вже пробіг свій етап. Тоді слідував зелений броньований "рафік" із запасним вогнем — на випадок, якщо факел загасне чи його хто вихопить. Машина з основним вогнем їхала останньою, була непримітна. У ній сиділа охорона з автоматами. А над нами — вертоліт для спостереження.
Запалений факел треба було нести рівно кілометр — на витягнутій руці.
— Того дня був вітер і яскраве сонце. Я навіть не бачила вогню через нього. Тільки відчувала, що йде тепло. Швидкість бігу мала бути не менше як 4 хвилини 20 секунд за кілометр. Але я так хвилювалася, що пробігла швидше. Хоча цього не рекомендували, бо все було розраховане по хвилинах. Добігла до етапу, а там уже стоїть наступний із факелом. Запалив від мого й побіг. А нас посадили в автобус і повезли в Полтаву на стадіон "Колос". Там було велике спортивне свято, вогонь запалав у величезній чаші.
Спортивну форму всім бігунам залишили, як і факели. Усього їх на Полтавщині було близько 500.
— Найцікавішим було повернення додому. Із Миргорода нас було п"ятеро. Коли вийшли зі стадіону пізно ввечері, виявилося, що нас ніхто не чекає. Автобуса, що мав забрати нас із Полтави, немає. Сіли на попутку, доїхали до Багачки, а звідти до Миргорода всю ніч ішли пішки. Прийшли на ранок. Співали пісні, дурачилися. До Полтави, доки несли вогонь, нас жорстко вели, а як пробігли — хай вас хоч вовк з"їсть, — сміється Анастасія Йосипівна. — Я відправила дітей у літній табір, узяла відпустку і продивилася всю олімпіаду.
3 
1
Коментарі