Про перекладача Миколу Лукаша казали, що знає 30 мов. А той уточнював, що добре — лиш 18. Себе вважав не перекладачем, а поетом. Не слабшим, аніж сучасники Ліна Костенко чи Микола Вінграновський.
Його улюбленою лайкою було:
— Ви, перекладачі!
Це — приблизно за Миколою Кулішем: в одній з його п"єс українців названо нацією "дядьків і перекладачів", нездатних на власну творчість. Та Лукашеві переклади Сервантеса чи Ґете були такі, ніби вони писали спершу українською, а потім — іспанською чи німецькою. Йому вказували, що слід бути ближчим до оригіналу.
— Та я перекладаю не з української, а на українську, — відповідав.
Це, бувало, ускладнювало справу. Переклад "Фауста" Ґете лежав у рецензентів три роки. Докоряли, що цей "Фауст" стилізований під козаччину, бо лиш козаки зверталися одне до одного "пане-брате". А Лукаш мовчки показував рядок оригіналу: "Herr Bruder". Його версії інколи були багатші за авторські. От у Маяковського: "Шел я верхом, шел я низом, строил мост в социализм". Лукаш переклав: "Йшов я верхом, низом ліз, міст мостив в соціалізм".
Він жив в епоху, коли російсько-українські словники в побуті звали "російсько-російськими", бо культивувалося "зближення братніх мов". А Лукаш, навпаки, вважав російську мову запозиченою українською. Й казав, що пора позичене забирати. Навіть хрущовська "кузькина мать" — наш вислів, і нічий більше.
Із такими поглядами він міг легко опинитися серед "буржуазних націоналістів". Та серйозний образ ідеологічного ворога з Лукаша непросто було сконструювати. Бо й недругам, і друзям він здавався диваком, хоч і геніальним. Вічний холостяк у старому піджаку, любитель випити, азартний шанувальник доміно й більярду. Один із найпотужніших інтелектуалів — а не мав ученого ступеня, це йому не спадало на думку. Знав стільки мов, а не пам"ятав номера свого телефону.
— Я собі не дзвоню, — тлумачив.
Він викинув із дому газову плиту — бо бракувало місця для книжок. І для величезної картотеки української лексики — мріяв створити небувалий словник української мови. У ящичку на літеру "Г" він нібито зберігав гроші — коли їх мав. А якось зазирнув у ящичок на літеру "Щ" і побачив там живу мишу. Розсердився, що вона — не під власною літерою.
Він таки був дисидентом. Одначе веселий, навіть легковажний, самоіронічний. Писав про себе: "Гей, Миколо, і охота з себе корчить Дон Кіхота?". Про нього кружляло багато легенд, у різних варіантах. Ось Микола Олексійович у київському гастрономі займає чергу.
— Скажіть, будь ласка, хто останній? — запитує.
— Опять на этом телячьем языке! Вы что, по-человечески не можете?
— Могу, пожалуйста: идите вы все нафуй!
Знайомі якось просили його перекласти інструкцію до якогось імпортного товару. Він це швидко зробив. А тоді запитали, якою то мовою писано.
— Я її не знаю. Мабуть, якась скандинавська, — відповів неуважно.
Якось до Лукаша в ресторані підсіли двоє африканців. Між собою говорили колоніальним діалектом португальської. Гадали, ніхто не зрозуміє.
— Дивись, свиня сидить! — каже один іншому.
— Я, може, й свиня, але не чорна! — Лукаш миттю відповів по-їхньому.
Іще як був студентом, його запросила до себе однокурсниця Фаїна, напів"єврейка-напівгрузинка. Її бабуся сказала мовою ідиш: мало нам твого тата-грузина, а тут ще цей слов"янин-плебей! Лукаш виголосив монолог давньоєврейською, плюс ідиш. Бабуся остовпіла, а він гордо пішов геть.
Викинув із дому газову плиту — бо бракувало місця для книжок
Ще випадок, у війну. Коли він, поранений, лежав удома, до хати зайшов офіцер-мадяр. Побачив, що починається ганґрена.
— Погані твої справи, солдате, — сказав по-своєму.
Лукаш відповів угорською. Вражений офіцер приніс ліки й цим урятував його.
Є легенда і про Лукашеве дитинство. Микола від народження довго не говорив. Потім пристав до мандрівного циганського табору. Удома за "німим" не жалкували.
Та за якийсь час він повернувся. Й говорив, але по-циганськи. Згодом, як циганки хотіли йому ворожити, відмовлявся, по-їхньому. Це — з уст білявого чоловіка — шокувало циган. Як і те, що він співав їхні пісні — часом забуті ними самими.
Коли з іншим перекладачем, Григорієм Кочуром, бувало, сперечалися щодо перекладу якогось вірша, то обидва поліглоти порівнювали переклади цього вірша на кілька європейських мов. А коли й цього бракувало, знаходили мелодію на той текст — і співали дуетом.
"Прошу дозволити мені відбути замість Дзюби покарання"
У березні 1973 року Микола Лукаш кинув до поштової скриньки лист, адресований голові президії Верховної Ради УРСР, голові Верховного суду УРСР, прокуророві УРСР. Копія — президії Спілки письменників.
Автора праці "Інтернаціоналізм чи русифікація" Івана Дзюбу тоді саме засудили до п"яти років позбавлення волі та п"яти років заслання. Так-от, Лукаш написав у тому листі:
"В зв"язку з тим, що я, нижчепідписаний, цілком поділяю погляди літератора Дзюби Івана Михайловича на певне, офіційно у нас неіснуюче питання, за яке, наскільки мені відомо, його засудив нещодавно один із нарсудів м. Києва, та беручи до уваги
а) стан здоров"я засудженого,
б) ту обставину, що в даний період (кінця якого ми з вами не можемо передбачити бодай наближено) для мене особисто перебування на будь-якому режимі видається майже рівновартним, через те більш-менш байдужим, —
прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищевказаного Дзюби І.М. визначене йому судом покарання.
З належною повагою
Лукаш Микола Олексійович, член СПУ (підпис)
(м. Київ, вул. Суворова, 3, кв. 31) 23.ІІІ.1973 р.".
Лист дійшов до адресатів. Лукаша виключили зі Спілки письменників і вимагали покаянного спростування. Він його написав у листопаді того самого року — Дзюбу саме помилували. Цього разу коротко: "В зв"язку з дотерміновим звільненням Ів. Дзюби анулюю мого листа до вищезгаданих інстанцій від 23.ІІІ.73 р. як такого, що втратив свою актуальність".
У Спілці письменників його поновили за рік до смерті.
1919, 19 грудня — Микола Лукаш народився в Кролевці — нині райцентр на Сумщині, місто здавна славилося тканими рушниками. Мати замолоду була квітникаркою, батько — ткачем. Мали п"ятеро дітей: Ганна, Іван, Микола, Параска, Ольга
1937 — вступив на історичний факультет Київського університету. Після другого курсу взяв академвідпустку, викладав у школі на Обухівщині. Цю перерву пов"язують із нещасливим коханням до студентки Олени Біличенко, родом з Одещини. Розказував, що тоді йому ввижався покійний Йоганн Вольфанг Ґете, з яким пили вино в центрі Києва. Поновився в університеті, але — на філологічному факультеті, де вчилася Олена. Через неї назавжди лишився самотнім. Вона виходила заміж чотири рази
1941 — із початком війни Лукаша як знавця німецької мови скерували до диверсійного загону, але не взяли — через стан здоров"я. Був поранений при авіанальоті, окупацію пережив у Кролевці. 1943 року, незважаючи на стан здоров"я, його взяли до армії, був поранений удруге. Наприкінці 1945-го вступив на факультет французької філології Харківського педінституту іноземних мов
1948 — переклав "Фауста" Ґете (видано 1955 року). Завдяки цьому 1956-го Лукаша прийняли до Спілки письменників, переїхав з Харкова до Києва
1964 — переклав "Декамерон" Бокаччо. Через чотири роки номінований на Шевченківську премію за переклад "Трагедії людини" Імре Мадача
1973 — виключений зі Спілки письменників "за порушення статуту", не міг друкуватися. Поновлений 1987-го
1988, 29 серпня — помер від онкологічної хвороби, похований на Байковому кладовищі. Його переклад "Дон Кіхота" побачив світ 1995 року. 2002-го вийшов 700-сторінковий словник-довідник "Фразеологія перекладів Миколи Лукаша", а нещодавно — книжка спогадів "Наш Лукаш", упорядкована Леонідом Череватенком
2 
1
Коментарі
7