Ексклюзиви
Пʼятниця, 21 січня 2011 08:50

"Не віриться, що він людина з обличчям, паспортом і прізвищем"

Автор: фото: Літературно-меморіальний музей-квартира Павла Тичини в Києві
  Павло Тичина із дружиною Лідією Папарук у їхній київській квартирі, 19 січня 1941 року
Павло Тичина із дружиною Лідією Папарук у їхній київській квартирі, 19 січня 1941 року

Він згадував: коли був зовсім малий, йому вдягали червону шапочку, що зав'язувалась поворозочками на підборідді. Якось піднесли до вікна й показали, як сходить місяць, — великий, червоний. Мовляв, бач, у місяця червона шапочка, і в тебе теж.

Цей мотив казки про Червону Шапочку накладається на його біографію: він був наївний, як героїня тієї казки, і його так само проковтнув Сірий Вовк. Але для Павла Тичини казка не мала щасливого кінця.

"Не віриться, що він людина з обличчям, паспортом і прізвищем. Його можна лишити на самотньому острові серед океану, де не було б жодної людини, — він і там би творив свої пісні серед пальм і звірів. Чи багато світових поетів так уміють? Хіба що, і то до певної міри, — Вітмен і Рембо. Павло Тичина — це голос самої землі, що вперше заговорила людською мовою". Так казав про Павла Тичину поет Євген Маланюк 1921-го. А через три роки вже писав: "Від кларнета твого пофарбована дудка зосталась!" Це — ще до того, як Тичина моторошно-майстерно озвучив програму комуністів: "Всіх панів до 'дної ями, буржуїв за буржуями будем, будем бить!"

Він став придворним поетом, бо не хотів розділити долю найближчих друзів, які в роки сталінських репресій загинули чи надовго зникли в таборах. Більшовики багато що могли йому нагадати. Хоч би й вірш "Пам'яті тридцяти" ("На Аскольдовій могилі поховали їх…") — присвята загиблим під станцією Крути студентам, що билися з червоними військами. Його книга "Вітер з України" (1924) була присвячена Миколі Хвильовому, якого в 1930-х уже називали фашистом. І Тичина намагався переконати сам себе, що писав цю книжку під впливом смерті Леніна. Він так боявся арешту, що вів щоденник ніби спеціально на випадок обшуку. І записував там, приміром, про те, як зрадів, коли Горький познайомив його із сестрою Леніна. Може, й справді зрадів — але подібні записи робилися заднім числом, іноді через кілька років.

Тим часом інформатори ДПУ повідомляли, що Тичина дуже аполітичний, якщо його просиш виступити в пресі з осудом націоналістів, то каже: "Якщо можна — обійдіться без мене". Також інформатори писали, що він як знавець грузинської, вірменської, турецької та інших мов міг бути пов'язаний із закордонною контрреволюцією. Отже, йому було чого боятись, і він писав "правильні" вірші, щоб довести комуністам свою лояльність. Хоча вони йому до кінця не вірили. Влас Чубар, голова уряду УРСР, вважав, що Тичина "просовує націоналістичний настрій під прапором пролетарської літератури".

Геніальним поетом і геніальним блазнем кривавого тирана назвав Павла Тичину поет Василь Стус. Він писав, що від 1933 року Тичина став поетом без минулого, яке йому "відбили мов печінку". Перша половина його життя пішла на творчість, а друга — на нещадну боротьбу зі своїм геніальним обдаруванням. Поет у ньому помер, а Тичина лишився жити і як чиновник мусив далі виконувати поетичну функцію.

Деякі сучасні дослідники вважають, що Тичина починаючи від 1931 року почав у своїх віршах пародіювати радянську дійсність. А партійні вожді, не розуміючись на поезії, ставилися до цих пародій серйозно й оголосили їх радянською класикою. Цю думку важко спростувати — бо Тичина, звісно, не залишив жодних доказів, що це саме так.

Його змалку заворожувала таємниця долі, коли співав у церковному хорі духовний концерт Бортнянського "Скажи ми, Господи, кончину мою…" А мав надзвичайний слух — чув, як летить куля звідкись здалека, з такої відстані, що й пострілу не чути. Музику вмів добувати з будь-чого: брав пилку та дві палички й показував, як дзвонять "усі церкви в Києві". І в поезії він був музикант: "Я писав поему за допомогою двох голосів, які в мені весь час оддавались, — найвищого і найнижчого (як це дозволяв собі Берліоз — поєднувати флейту з тромбоном)".

Тичина міг прикинутися примітивним у своїх віршах, але смаку таки не втрачав: із першого погляду оцінив талант сюрреаліста Сальвадора Далі, так само відразу помітив молоду Ліну Костенко, ще наприкінці 1950-х. Одначе не повірив у хрущовську "відлигу" — страх перед сталінізмом змушував його бути обережним.

У його щоденнику часто трапляється: на аркуш сідає комашка, й поет її не здуває, бо для комашки це буде шок, ураган. Ні, він робить із газети кульок і переносить комашку до відчиненого вікна або чимось пригощає. У цю картину зовсім не вписується автор рядка "будем, будем бить!".

Колись башкирський поет Сафі Кулдаш привітав Тичину віршами, зміст яких сам переклав так: "Не хошю быть шертополох, хошю быть ландышь!"

Поет кохав сестер Коновал

Найвідоміша любов Тичини — це Поля, дочка літератора і педагога Івана Коновала, сестра "панни Інни", якій присвячено вірша. Поет любив обох сестер. У них була ще кузина Наталка — їй присвячено вірш "Спать мене поклала Тала на дівочій на руці". Це ранні (1913–1915) любовні історії. Ще один роман був наприкінці 1930-х зі співачкою Оксаною Петрусенко.

З майбутньою дружиною Лідією Папарук (1900–1975) поет познайомився 1916 року, коли жив на квартирі в її матері Катерини Кузьмівни в Києві (Кузнечна, 107, квартира 19). Роман тривав "на відстані", навіть тоді, коли з 1923 до 1934 року Тичина жив у Харкові. Одружилися вони 1940-го, тихо й скромно, навіть близькі друзі довго не знали про це. Як писала Михайлина Коцюбинська, вони чудово співали колядки втрьох — Катерина Кузьмівна, Ліда та Павло. Навіть порівняно з виконанням Козловського це було щось особливе: "Якщо можна уявити ангельський спів, то був саме він". Співали неголосно, голоси точні, як інструмент у досвідчених руках, абсолютний слух та ідеальне злиття голосів.

1891, 23 січня — Павло Тичина народився в селі Піски (тепер Бобровицький район, Чернігівщина). Його батько (1850–1906) сільський дячок і водночас учитель початкової школи, що містилася в його хаті. Мати (1861–1915) також із духовної родини. Павло — четверта дитина в сім'ї, мав чотирьох сестер і чотирьох братів

1900 — прийнятий співаком архієрейського хору Троїцького монастиря в Чернігові. Загалом провів у монастирі 13 років, включаючи навчання в духовному училищі (1900–1907) та духовній семінарії (1907–1913). Учився також у Комерційному інституті в Києві (не закінчив)

1918 — збірка "Соняшні клярнети". Після 1925-го вірші з неї не перевидавали 60 років. Найзначніші збірки Тичини: "Замість сонетів і октав", "Плуг" (1920), "В космічному оркестрі" (1922), "Вітер з України" (1924), "Чернігів" (1931), "Партія веде" (1934), "Сталь і ніжність" (1941), "Тебе ми знищим — чорт з тобою!" (1942), "Ми свідомість людства" (1957), "Комунізму далі видні" (1961)

1929 — обраний академіком Всеукраїнської академії наук. Був директором Інституту літератури АН УРСР у 1936–1939 роках, а також 1940–1943-го

1943–1948 — міністр освіти УРСР, у 1953–1959 роках — голова Верховної Ради УРСР

1967, 16 вересня — помер, похований на Байковому кладовищі в Києві. На столичній вул. Терещенківській, 5 тепер квартира-музей Тичини

Зараз ви читаєте новину «"Не віриться, що він людина з обличчям, паспортом і прізвищем"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

3

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 2598
Голосування Який український клуб досягне більших успіхів у Лізі Європи 2018/19?
  • 1) "Шахтар"
  • 2) "Динамо"
  • 3) обидві команди "вилетять" одночасно
Переглянути
Погода