"Без муки нема науки" — стверджує народне прислів'я. Бо здавна думали, що найдієвішим способом заохотити дітей до навчання є биття. Традиція тілесних покарань сягає часів, коли в людей іще не було вироблене мовлення, а спілкувалися за допомогою укусів, ляпасів, ударів. Цей "виховний" прийом у європейців, зокрема й українців, дожив до новіших часів. Щоб син назавжди запам'ятав, де його земля, батько його, підлітка, лупцював на межі. Цей межовий прочухан пам'ятали до смерті.
В "Уставі" Львівської братської школи від 1586 року зазначено: "А дидаскал (учитель. — "ГПУ"), взявши порученнноє єму дітище, маєт єго учити с промислом доброй науки, за непослушанство карати, не тирански, но учителски". За давніх часів в Україні учнів карали — "сікли розгами" — за лінощі, погане навчання й поведінку, "куріння табаки", за неохайність, лайку, бійку, втечу зі школи. Найбільшим гріхом вважали крадіжку речей і харчів у однокласників.
Різками карали зазвичай по суботах, тому й називали ці школярські екзекуції "субітками" — "суботниками". Били всіх школярів у класі: одних — за скоєне, інших — "задля напучування". Винятку не робили ані для дітей із заможних і родовитих сімей, ані для бідних, мужичих — усіх сікли однаково. Відбувалося це так. У суботу весь клас приходив до дяка. Школярі ставали у дві шеренги і низько кланялися. Перший учень у класі від імені всіх школярів проголошував:
— Мир ти, благий учителю наш!
— Треба бити вас! — відповідав дяк і заходився карати.
Посередині кімнати ставили ослін, викликали по черзі "панів школярів" і били різками по оголеному заду. Як довго і як сильно — залежало від провини. І приказували "Пам'ятай день суботній..." Це називали "нагадуванням".
"Субітки" української старосвітської школи відійшли після загальношкільної реформи 1786 року в Російській імперії. Тепер школи перетворилися, за словами Івана Нечуя-Левицького, на "царство різок і паль". Учнів могли карати вже не раз на тиждень, а й по кілька разів на день. За найменші провини били лінійкою по руках, крутили вуха, смикали за волосся, били по обличчю й голові, давали запотиличників, ставили на коліна на гречку й горох, залишали без їжі. А головним "виховним" засобом було биття різками, палицями або нагайкою.
Різки вистачало на 10 ударів
Різки — тонкі прутики, від трьох до 15, зв'язані мотузкою в пучок. Мали завдовжки півтора аршина (1 аршин — 71,12 см). Аби різка була гнучка, а удар нею — болючіший, її попередньо розпарювали в сольовому розчині — ропі. Вистачало різки, як правило, на 10 ударів. Потім міняли на нову.
Особливий авторитет серед школярів і "спудеїв" — студентів — мали ті, хто ставився до екзекуцій із "філософським спокоєм", як Хома Брут, київський спудей із повісті Миколи Гоголя "Вій".
Бурсаки покарання різками називали "скуштувати березової каші", "отримати на горіхи або на кабачок", "дати палі", "дати гарячих", "виписувати березовим пером". "Дати крупного гороху", "освятити воду в три батоги" мовою школярів означало відшмагати шкіряними канчуками. Покарання називали також "списати їжицю", "чухрати", "лупити шкуру", "духопелити".
5 
1
Коментарі