"Ми стояли в холі приватного пансіонату у Відні й обмінювалися судорожно-короткими реченнями. Не було ні часу, ні обставин на спокійнішу розмову. Пані Ліна була в чорному хутрі, яке ніби підкреслювало нашу спільну й загальну жалобу. Її запалі очі все ж горіли заглибленим чорним жаром. Стягнуте, кольору слонової кості обличчя могло б служити маляреві темою для ікони мучениці. Але в її словах була міцність і непохитність віри: "Микола, напевно, живий, він повернеться, і ми ще зустрінемось, хоч би й не в Шляхтинцях", — пише публіцист Євген Маланюк у нарисі про зустріч із письменницею Іванною-Кароліною Федорович 1945 року.
Жінка друкує свої оповідання та літературні розвідки під псевдонімом Дарія Віконська. Взяла його від назви села Вікно — тепер Гусятинський район Тернопільщини. Це був центр маєтностей її батька Володислава Федоровича. У володінні ще мають село Шляхтинці — нині Тернопільський район і містечко Товсте — тепер Заліщицький район на Тернопільщині. Федорович походить із боярського роду, знаний галицький землевласник та політик. Фінансує українські установи краю. Головує в місцевому товаристві "Просвіта", є дійсним членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка.
"Батько за порадою управителя своїх маєтків у Вікні Малицького прийняв за вчителя для своєї доньки його небожа Миколу Малицького, що працював у той час у Тернопільській гімназії", — читаємо спогади Юрка Славчука та Дем'яна Дергака у збірнику "Шляхами Золотого Поділля".
Учителю було 29 років, учениця — на п'ять років молодша. Вона все життя провела в європейських пансіонатах, не знає жодної зі слов'янських мов. Микола береться навчати її української. Обоє люблять читати. Дуже швидко закохуються.
Володислав Федорович категорично відмовляється благословити їхній шлюб. Вочевидь, має вигіднішу кандидатуру для доньки. Однак вона не слухається. 1916-го Іванна-Кароліна Федорович та Микола Малицький одружуються в греко-католицькій церкві Різдва Христового, що в центрі Тернополя.
Вчинок доньки обурює Федоровича. Не встигає зробити хоч щось через бойові дії. Триває Перша світова війна, в австро-угорському Вікні стоять російські війська. 1917-го вони відступають під натиском австрійської та німецької армій і спалюють головний маєток Федоровичів. Володислав Федорович їде до Києва. Там помирає.
Перед смертю заповідає всі маєтки не Іванні-Кароліні, а племіннику. Вона судиться за свої права на майно. Повертає собі маєток у Шляхтинцях. Туди й перебирається жити з чоловіком.
Микола зосереджується на господарстві. Іванна-Кароліна багато пише. Проживши лише кілька років на Тернопільщині, гарно володіє українською, знає польську і російську, згадує рецензент її творів монах-василіянин Йосафат Скрутень.
"Глянь: мої очі — ясні та прозорі, — писала Дарія Віконська в есеї "Одно "я" і його минувшина". Твір увійшов до збірника "Райська яблінка". — Вони стали такими завдяки тобі, що глядів усім завсіди в лице, без остраху. Вони сяють любов'ю, правда? Це любов, яку ти давав іншим. Усе, що ти даровував іншим — ти даровував собі".
Для її творчості чоловік ремонтує поруйнований війною невеликий палац на території маєтку.
"Бічний палацик з стрункими ампірними колонами, що залишився був від великих палацових забудувань у Шляхтинцях по І світовій війні, — писав про нього Євген Маланюк. — Там добірна, хоч числом невелика, бібліотека. Кількісно нечисленні, але цінні й так само добірні образи, гравюри й статуетки, що зберігалися на другім поверсі, де були її "апартаменти". Вони творили естетичний складник життя, атмосферу й дух оточення".
Власники Шляхтинців не мають власних дітей, але всіляко підтримують селянських.
"Дідич Микола Малицький і його дружина були справжніми опікунами села. Вони жили разом із селом, помагали селянам вести раціональне господарство, були дорадниками й керівниками культурно-освітньої праці та допомагали в побудові Народнього дому", — писали Юрко Славчук і Дем'ян Дергак.
Микола Малицький подарував землю для будівництва Народного дому і став співзасновником осередку спортивного товариства "Луг".
"Ми сиділи з паном Миколою під амбаром. Він час до часу давав розпорядження, увесь поглинутий "симфонією возовиці" — від досвітку до пізнього вечора, — згадував Євген Маланюк про візит до Шляхтинців наприкінці серпня 1939-го. — Але він і я знали, що це, може, останні дні того "світу тихого". Тому, перериваючи розпорядження, пан Микола раптом обертається до мене і несподівано каже: "Немає сили, яка б мене відірвала від цього. Хай буду останнім форналем (наймитом. — ГПУ), останнім чабаном, але буду тут, в цім господарстві".
Починається Друга світова війна. У село Малицьких приходить радянська влада. Дарія Віконська вмовляє чоловіка залишити маєток і виїхати в Європу. Той відмовляється. Каже, нічого поганого своїм людям не зробив. Погоджується на еміграцію, коли розуміє, що репресують навіть невинних. Тієї ж ночі Миколу арештовують. Засуджують до восьми років таборів. Покарання відбуває в Архангельській області, де й помирає через три роки.
Дарія їде до Відня. Про долю чоловіка нічого не знає. Винаймає помешкання в одному з приватних пансіонатів. Пише й відвідує зустрічі літераторів.
До міста наближаються радянські війська. Виїхати на захід не вдається. Побачивши червоноармійців, які крокують бруківкою міста, 52-річна жінка викидається із вікна будинку. Отримує струс мозку. Через кілька місяців помирає в лікарні.
2800 гектарів землі було у володінні батька Дарії Віконської Володислава Федоровича. Через те, що донька вийшла заміж без його дозволу, заповів усе племіннику.
1893, 17 лютого — у Відні народилася Іванна-Кароліна Федорович. Батько — землевласник Володислав Федорович часто навідувався до столиці Австро-Угорщини у справах та заради розваг. Мати — віденська актриса, її ім'я невідоме. Покинула дочку немовлям. Батько відправляє дитину до аристократичного пансіонату у Великій Британії.
1914 — Велика Британія та Австро-Угорщина починають війну. Іванна-Кароліна змушена переїхати до батька в село Вікно на Тернопільщині. Вчить українську мову.
1916 — Іванна-Кароліна виходить заміж за вчителя Миколу Малицького. Під псевдонімами Дарія Віконська та І. Федоренко пише етюди "Соняшники", "Іриси", "Бегонія", "Аннамітський шаль", "Павлине око", "Білі іриси", "В'язні".
1931 — видає збірку філософсько-поетичної прози "Райська яблінка". Через три роки — розвідку "Джеймс Джойс: тайна його мистецького обличчя". Бере участь у виставці фотоаматорів у Львові. Виставляє роботи "Зимовий пейзаж", "Жнива", "Діти", "Венеція", "Портрет".
1938 — виходить друком збірка есе Дарії Віконської "За державну бронзу". Після встановлення радянської влади на Тернопільщині чоловіка письменниці засуджують до таборів. Вона виїжджає до Відня.
1941 — повертається у Шляхтинці. Німецька адміністрація повертає їй млин і кілька кімнат у маєтку.1944-го знову перебирається до Відня.
1945, 25 жовтня — помирає у Відні від струсу мозку та інших травм. Отримала їх, викинувшись із вікна.
8 
35413
Коментарі