У родині Миклух жартували, що Микола мусив стати мандрівником, бо народився в дорозі. Сталося це 17 липня 1846 року в селі Рождественському на Новгородщині. Його матір Катерину Семенівну привезли туди зі станції Угловка, що між Москвою та Санкт-Петербургом, де на будівництві залізниці працював її чоловік.
В юності Микола бавився в політику. За участь у студентських зібраннях його виключають із Петербурзького університету, без права вступу до вищих навчальних закладів Росії. Тоді Миклуха виїхав до Німеччини. Слухав лекції на філософському факультеті Гейдельберзького університету, вивчав медицину в Лейпцигу та Йєні. Там привернув увагу зоолога Ернста Геккеля. 1866-го вчений узяв 19-річного студента асистентом у велику наукову подорож за маршрутом: Мадейра, Тенерифа, Марокко, Гібралтар, Іспанія, Париж.
Він вивчав ракоподібних і морських губок, а для цього хотів потрапити до Червоного моря. У березні 1869 він з"явився в Суеці, з поголеною головою і в арабському одязі. Маклай дістався до коралових рифів Червоного моря, пішки пройшов Марокко, побував на островах Атлантики. Того ж року від голови Російського географічного товариства великого князя Костянтина Миколайовича одержав фінансування на антропологічні й етнографічні дослідження в Новій Гвінеї.
У серпні 1871-го корвет "Витязь" пристав у затоці Астролябія. Капітан пропонував Маклаю взяти на острів озброєну команду, але той обмежився лише двома слугами. Ніхто не знав, як довго вони тут пробудуть і чи залишаться живими. Тож домовилися, де мандрівник закопає щоденники й рукописи для Російського географічного товариства, і корабель відчалив.
Маклая обступив озброєний загін папуасів. Той сів на землю, розв"язав шнурівки і вмостився спати. Порозумілися вони швидко. Папуаси несли йому кокоси, банани, тростину, диких поросят. Він їм давав цвяхи, ґудзики, ножі, сокири. Найбільше туземців дивували його каструлі й чайник, складене крісло, черевики і смугасті шкарпетки.
Європейцям допікали комарі й мурахи. Невдовзі в усіх трьох почалася лихоманка. За пару місяців помер слуга Бой. Уранці Маклай був зоологом, потім лікарем, кухарем, аптекарем, шевцем і навіть прачкою. Вивчав мову папуасів, їхні побут і звичаї. Ідучи в село, зброї не брав. Щоб не лякати, сповіщав про себе свистком.
У часи Миколи Миклухо-Маклая місцева людність — папуаси — ще ніколи не перетиналися з європейською цивілізацією.
У щоденнику мандрівник писав, що йому не доводилося бачити жодної грубої сварки чи бійки між туземцями. Не чув про крадіжки чи вбивства між членами одного поселення. Там не було начальників, багатих і бідних, заздрості, насильства. Він назвав це місце "Архіпелаг Задоволених людей". До його появи папуаси вважали себе єдиними людьми на світі. Вони звали його карам-тамо — Людина Місяця, і просили змінити погоду чи напрям вітру. Вірили, що його погляд може вилікувати хворого та зашкодити здоровому. Думали навіть, що він може запалити море.
У грудні 1872-го до берега, який нині названий на честь Маклая, підійшло російське судно "Изумруд". Маклай хотів показати корабель кільком найсміливішим папуасам. Вони зі страху обхопили його руками й не давали ступити кроку. Тоді вчений обмотався канатом, а вільний його кінець дав тубільцям. Так із "хвостом" він обійшов корабель. Найбільше папуаси вподобали собі бичка — "собаку з зубами на голові". Через 11 років Маклай привезе їм і бичка з теличкою, і кілька кіз.
Учений бідував, але продовжував дослідження на Філіппінах, в Індонезії й островах Океанії. Попри підірване здоров"я, знову збирається до Нової Гвінеї. Удруге пробув там кілька місяців. Коли після цієї мандрівки знайомий італієць зустрів Маклая в Сінгапурі, ледь його впізнав: той був "у незадовільному як фізичному, так і моральному стані". Грошей майже не мав, а тамтешні кредитори вимагали повертати витрати на експедицію.
Туземців дивували його каструлі й чайник, складене крісло, черевики та смугасті шкарпетки
Невдовзі східну частину Нової Гвінеї розділили Німеччина й Англія. Миклухо-Маклай телеграфував канцлерові Отто фон Бісмарку: "Туземці Берега Маклая проти німецької анексії!" Того ж дня в телеграмі благав Олександра III заступитися за папуасів. Переконував царя заснувати на острові російське поселення, щоб у такий спосіб захистити тубільців від винищення й деградації. 1883-го, вперше за 12 років, Миклухо-Маклай приїхав на батьківщину. Бачився із царем. Та проект російського поселення на Новій Гвінеї той не підтримав. Хоча газети писали, що переселитися до Океанії зголошувалося 3 тис. росіян.
Маклай перебрався до Австралії, оселився в домі зоолога Вільяма Маклея. Разом вони відкривають Австралійську морську біологічну станцію. У 37 років мандрівник одружується з донькою екс-губернатора австралійської провінції Новий Південний Уельс Марґарет Робертсон. Родичі Рити, як він називав дружину, просили взяти дозвіл в імператора на одруження за протестантським обрядом. У Сіднеї Марґарет народила двох синів — Олександра Нільса та Володимира Алана.
У третій, останній, експедиції Маклай пригледів маленький безлюдний острів. Він посадив на березі 12 кокосових пальм і мріяв збудувати там дім.
Потрібно було опрацювати результати 12-річної наукової роботи, і 1887-го родина приїхала до Санкт-Петербурга. Винайняли недорогу квартиру. Учений опрацьовував колекцію, писав книгу. Їздив до хворої матері. Сам також почувався зле. Наступної зими через холод загострилася невралгія, ревматизм. У лютому Маклая поклали до клініки професора Боткіна. Останній лист датований 15 березня 1888-го: "Прошу надіслати мені коректуру першої частини! Ще дуже слабкий. Але скоро надішлю другу. Шліть прямо: на Виборзькій стороні в Михайлівську клініку бар. Віліє, в 11 палату, ліжко N29". 14 квітня його не стало.
У родині Миклух переповідали легенду про шотландця Мікаеля МакЛая, що служив у війську Богдана Хмельницького. В Україні він оженився на жінці з роду Миклух. Подвійним прізвищем першим у родині почав підписуватися Микола — під час навчання в Європі.
Миколин дядько Грицько Миклуха навчався в Ніжинському ліцеї разом із Гоголем. Казав, що з його родича Назара письменник "списав" свого Андрія Бульбу. Батько, Микола Ілліч, дворянин Стародубського повіту, ні землі, ні грошей не мав. Подався до Петербурга, згодом став начальником Петербурзької пасажирської станції. 1856-го його звільнили, бо переказав 150 рублів Тарасові Шевченку на заслання. Пішов на будівництво залізниці. Прокладали її в болотах. Захворів на сухоти й помер у 40-річному віці.
Дід Миклухо-Маклая по матері — полковник Семен Беккер — герой війни 1812 року. "Моя особа — живий приклад того, як поєдналися три споконвіку ворожі сили, — писав Микола Миклухо-Маклай. — Гаряча кров запорожців мирно злилася з кров"ю їхніх гордих ворогів-ляхів і розбавилася кров"ю холодних німців".
1873 року мати Миколи Миклухо-Маклая Катерина Семенівна купила садибу в Малині на Житомирщині. Мандрівник приїжджав туди двічі. По смерті чоловіка Марґарет провела літо в містечку й виїхала до Австралії назавжди.
1846, 17 липня — Микола Миклухо-Маклай народився в Рождественському на Новгородщині
1857–1863 — навчався у Другій Петербурзькій гімназії
1864–1868 — студент Гейдельберзького, Лейпцизького, Йєнського університетів
1866–1867 — подорожує на Канарські острови, Мадейру й до Марокко
1871–1872, 1876–1877, 1883 — експедиції до Нової Гвінеї
1884 — одружився з 29-річною австралійкою Марґарет Робертсон
1888, 14 квітня — помер у клініці в Санкт-Петербурзі
1961 — щоденник Миклухо-Маклая "Серед дикунів Нової Гвінеї" видано українською
Нині в Австралії живе вісім правнуків і 16 праправнуків Миклухо-Маклая. Онук мандрівника Роб двічі був на Новій Гвінеї. Зустрів Туї, онука папуаса Ачмата, що був помічником Маклая. Туї й Роб тоді обнялися, мов рідні
3 
1
Коментарі
1