Навесні 1972 року, коли Петра Шелеста зняли з посади першого секретаря ЦК КПУ, багатьох раптом зацікавила його книжка "Україно наша радянська". Вона вийшла два роки до того, та тоді нормальній людині не спало б на думку її читати. Усі кинулися шукати книжку, коли пішла чутка, що Шелеста зняли саме за неї. Книжку ж тим часом почали вилучати з бібліотек. Знаходили, читали — але крамолою там і не пахло. Просто правовірний комуніст Шелест мав певні "національні пережитки", й того було досить, щоб його усунути з України.

Того ж 1972-го святкували 50-річчя утворення СРСР. Леонід Брежнєв і Михайло Суслов оголосили про злиття націй в один радянський народ. А Шелест із цим не поспішав. Суслов казав йому: "У вас скоро вся Украина будет говорить по-украински! Помним мы эту вашу украинизацию и Скрипника!" А "другий Скрипник" їм був не потрібен, тому Шелеста замінили Щербицьким. За нього вся Україна, від ЖЕКів до ЦК, перейшла на російську.

Шелеста вивели з Політбюро "за станом здоров"я". Смішне формулювання, адже в юності, працюючи на залізниці, він міг одним ударом забити "костиль" у шпалу", й до глибокої старості зберіг добру фізичну форму.

Коли Шелеста усунули, Олесь Гончар записав у щоденнику: "Шовіністи тріумфують: знайшли, нарешті, щось на Мазепу схоже!" Та мазепинцем він не був. Так, дбав про мову й культуру, про те, щоб Україна мала більшу самостійність в економіці. Але йому йшлося про нормальну автономію в межах Союзу, а не про відрив від Москви. Прикметно, що 1991 року він не схвалив розвалу Союзу.

Комсомольський та партійний вишкіл Петро Шелест пройшов іще за сталінських часів. 1968-го був одним з ініціаторів вводу радянських військ до Чехословаччини. На пост головного комуніста України його висунув Микита Хрущов. А невдовзі Шелест став учасником антихрущовської брежнєвської змови, про що потім шкодував, адже згодом Брежнєв зробив з ним те саме.

Мав круту вдачу, колоритно лаявся, міг обізвати підлеглих "турками", а коли до себе когось викликав і той питав, що брати з собою, казав: "Візьми свою дурну голову!" Та при цьому дивним чином уживався з такими складними людьми, як кінорежисер Сергій Параджанов, якого посадили в тюрму лише після усунення Шелеста. При ньому теж саджали інакомислячих, але часи його правління були м"якші для вільнодумців. Як приклад — історія з Іваном  Дзюбою.

Іван Дзюба у своїй книзі "Інтернаціоналізм чи русифікація?" викрив лицемірство радянського "інтернаціоналізму", й наприкінці 1965-го надіслав її до ЦК КПУ. Офіційної відповіді йому не дали, але голова українського КДБ Іван Нікітченко за дорученням Шелеста викликав Дзюбу й сказав: "Партія все це знає, вона працює над цим, а ви заважаєте!" Дзюбу арештували аж через кілька років, коли Шелест вже не мав реальної влади.

Імені Щербицького він ніколи не називав — тільки "цей, теперішній"

— Мені здається, він не хотів мого арешту, — розмірковував згодом в одному з інтерв"ю Іван Дзюба. — Він у дечому, мабуть, погоджувався зі мною. А сердитий був — бо я його поставив під удар. Він переконував Москву, що в Україні немає націоналізму, а тут раптом таке… Але з другого боку, Шелест розумів, що це правда.

У ЦК готувалися різні сценарії того, що робити із Дзюбою. Про один згадує в щоденнику Олесь Гончар. Йому з Бажаном пропонували виступити з обвинуваченням Івана Дзюби. Бажан обачно "захворів", а Гончар написав офіційного листа: мовляв, я цього не робитиму. Шелест сердився, кричав: "Мені Гончар підсунув їжака під задницю! Що робити з цим листом? І реєструвати не хочеться, і в кошик не викинеш!".

У березні 1968 року на пленумі ЦК КПУ громили Гончарів роман "Собор". Шелест також критикував — хоч це була більше гра на публіку. Пізніше, вже під час перебудови, Петро Юхимович й Олесь Терентійович якось зустрілися біля озера під Москвою. Мирно годували каченят і згадували минуле. Шелест розповів, як у ЦК вимагали відкритого процесу над Гончаром і судити "за клевету на существующий строй".

— А особливо тоді лютував цей, теперішній! — додав.

Імені Щербицького він ніколи не називав — тільки "цей, теперішній".

Володимир Щербицький теж не любив Шелеста — як не люблять наші колишні провінціали інших таких самих провінціалів, які не зуміли чи не захотіли стати стовідсотково "городськими". Саме тому ВВ не міг зрозуміти, чому Шелест так обстоює українську мову.

Окрім сантиментів до мови, щось природно-селянське залишилося в ньому назавжди. Він хвалився, що не розучився теслярувати. Будучи пенсіонером, майстрував макети дерев"яних церков.

За рік до смерті видав спогади.

Синів мав двоє — від першої дружини, яка рано померла: Борис, 1935 року народження, полковник, завідував кафедрою в Київському інституті інженерів цивільної авіації, Віталій, 1940 року народження, відомий фізик, член-кореспондент АН України. Другу дружину звали Іраїда Павлівна. Онуки: Петро, Дмитро та Олексій. В "Українській радянській енциклопедії", виданій 1983 року, Шелест був згаданий тільки один: Віталій Петрович, фізик.

1908, 14 лютого — Петро Шелест народився в селі Андріївці (нині Балакліївського району на Харківщині) в сім"ї бідного селянина
1923 — робітник-ремонтник на залізничній станції Основа, потім — слюсар Харківського паровозоремонтного заводу, вступає до комсомолу
1927 — навчається в Ізюмській радпартшколі, згодом стає секретарем Боровського райкому комсомолу на Харківщині
1928 — вступає до ВКП(б)
Із 1937-го — працює на харківському заводі "Серп і Молот": начальник цеху, начальник виробництва, головний інженер
Із 1940-го — секретар Харківського міськкому КП(б)У. В роки війни — заввідділом оборонної промисловості Челябінського обкому партії, інструктор ЦК ВКП(б) на заводах у Саратові
1948–1954 — директор заводів у Ленінграді й Києві
1963, кінець серпня — перший секретар ЦК КПУ
1972, 19 травня — зміщений із цієї посади, переведений до Москви на посаду заступника голови Ради Міністрів. Потім ще десять літ працює у КБ військового авіазаводу в Підмосков"ї
1996, 22 січня — помер під Москвою. Влітку того самого року прах перенесено в Україну й поховано на Байковому кладовищі

×