"Лицарі київського "Беркута" палицями били старших людей і священників, які молилися. Ногами ламали ребра, кованими черевиками били в обличчя лежачих. Мордовороти в броні та камуфляжі вчинили тяжкі тілесні ушкодження та порвали національний прапор України. Їх так і не покарали", — згадував публіцист Георгій Бурсов про похорон глави Української православної церкви Київського патріархату Володимира біля мурів храму Святої Софії в Києві 18 липня 1995 року.
Його мирське ім'я — Василь Романюк. Почав служити 1964-го в церквах Прикарпаття. Через шість років виступив на захист дисидента Валентина Мороза і йому заборонили правити. Потім дали сім років таборів. 1990-го возвели у сан архімандрита з іменем Володимир, отримав титул єпископа Ужгородського і Виноградівського Української автокефальної православної церкви. Став одним із фундаторів Української православної церкви Київського патріархату. 1993 року очолив її.
Увечері 14 липня 1995-го Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України 69-річний Володимир у цивільному одязі приходить у Ботанічний сад у столиці, щоб зустрітися з двома жінками. Раптом йому стає погано і непритомніє. Невідомі викликають швидку допомогу і роблять масаж серця. Але він помирає. Причина смерті — хронічна ішемічна хвороба серця.
Митрополитів традиційно ховають на території Софії Київської або Києво-Печерської лаври. Однак уряд відхиляє прохання синоду поховати в Соборі Святої Софії, де патріарх Володимир проводив служби.
"Є два варіанти місця для поховання. На одному з цвинтарів на Лісному масиві. Або Байкове кладовище — неподалік могили Грушевського. Храм Софії — історико-архітектурна пам'ятка, яку внесено до реєстру світової спадщини ЮНЕСКО. Там Володимира ховати не можна", — відповів священникам віцепрем'єр-міністр Іван Курас.
У день похорону президент Леонід Кучма поїхав у Білорусь. Прем'єр-міністр Євген Марчук вирушив у відрядження Київщиною. Міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко запевнив, що контролюватиме ситуацію. На Байковому кладовищі викопали яму.
"Це була завчасно підготовлена провокація, мета якої — покінчити з молодим київським патріархатом. Логіка була така: поховати необхідно на світському кладовищі як звичайну людину і тим самим викреслити з історії. А разом із ним — всю нашу церкву. Це планували десь у темних закутках вищих ешелонів влади. Упевнений, не без допомоги з-за кордону", — згадував про ті події наступник патріарха Володимира Філарет.
Володимира відспівують у Володимирському соборі. Жалобна процесія з труною рушає бульваром Тараса Шевченка. Попереду йдуть священнослужителі на чолі з митрополитом Філаретом, перший президент України Леонід Кравчук, представники Народного Руху України, Української Республіканської партії, товариства "Просвіта" і загін активістів Української національної асамблеї — Української народної самооборони (УНА-УНСО). Останні одягнені в камуфляжну форму.
На Володимирській вулиці процесія, замість дороги на Байкове кладовище, звертає до Собору Святої Софії. Вхід на територію барикадує підрозділ спеціального призначення "Беркут". Підступи до храму оточує міліція та прихожани Української православної церкви Московського патріархату. Члени УНА-УНСО проривають кордон. "Натовп бити! Унсовців калічити!" — лунають команди зі сторони храму.
Спецпризначенці застосовують газові балони та гумові кийки. Учасники похоронної процесії — держаки від прапорів і хоругв, лопати. Протистояння триває кілька годин.
— Треба патріарха хоронити до заходу сонця, пізніше — гріх, — говорить Філарет.
О 16:30 активісти під входом у собор починають ламати тротуар ломами. Відкидають шматки асфальту й розкопують землю. Священники і бійці УНА-УНСО витримують штурм бійців.
Труну опускають у яму, і частина людей починають руками загрібати її. Решта відбиваються. Ломом розбивають голову міліціонеру. "Беркут" кидається бити учасників похорону ще жорстокіше. Тих, хто впав, б'ють ногами, потім тягнуть до автобусів. Везуть до Шевченківського районного відділку міліції.
"По площі валялося жіноче взуття, загублене під час панічної втечі від беркутівських кийків, — ділився спогадами журналіст Віталій Карпенко. — Ні в кого не можна було добитися правди, генерали від міліції нагло брехали в очі: нікого не затримували, нікого не били. А поруч лежав закривавлений державний прапор, наполовину закопана могила й розтоптані вінки".
Наступного дня всіх затриманих відпускають. Президент України Леонід Кучма заявляє, що не знав про побиття людей. Столична прокуратура порушує кримінальну справу. Її закривають за рік через відсутність у діях працівників "Беркута" ознак злочину.
Могилу патріарха Володимира упорядковують. Майже рік добровольці цілодобово охороняють її.
40 хвилин їхала "швидка" на виклик до непритомного Василя Романюка в столичному Ботанічному саду. Лікарня розташована за 10 хв. ходьби від того місця. Там зустрічався з двома незнайомками, які потім зникли. Тому в оточенні патріарха говорили про знищення предстоятеля Української православної церкви Київського патріархату.
Відмовився від радянського громадянства
1925, 9 грудня — в родині селянина Омеляна Романюка в гуцульському селі Химчин — тепер Косівського району Івано-Франківської області, народився син Василь.
1944 — військовий трибунал НКВД засуджує на 20 років таборів за зв'язки з Організацією українських націоналістів. Покарання відбуває в Кустолівській сільськогосподарській колонії в Полтавській області.
1949 — за вербування і вихваляння ОУН табірний суд дає п'ять років каторжних робіт і відправляє на шахти острова Магадан.
1954 — одружується з на рік старшою членкинею ОУН Марією Антонюк з Рівненщини. За п'ять років народжується син Тарас. Тоді ж реабілітують і дають дозвіл повернутися в Україну.
1964 — після Московської духовної семінарії стає душпастирем у Космачі, Рожнові, Прутівцях на Прикарпатті.
1972 — арештовують і за "антирадянську агітацію" засуджують на сім років таборів особливо суворого режиму і три роки заслання. Відбуває покарання в Мордовії.
1976 — відмовляється від радянського громадянства. З дружиною та сином переїжджає в Канаду.
1990 — повертається в Україну. Виступає за створення незалежної Української православної церкви.
1993 — після смерті патріарха Мстислава Всеукраїнський православний собор обрав Володимира Патріархом Київським і всієї Руси-України.
1995, 14 липня — помирає в Києві за загадкових обставин.
6 
35413
Коментарі